– Робота має бути в радість, – заявив син, звільнившись вкотре. Якщо так, то він більше ні копійки не отримає

Не розумію, як це я пропустила щось у вихованні сина. Чи просто покоління таке виросло, що в них замість голови порожній казанок? Начебто завжди намагалися з чоловіком своїм прикладом показувати синові, як варто чинити, а як не треба. Ріс нормальною дитиною, відучився в університеті, а ось із роботою – ніяк.

Ми його не чіпали, доки він навчався. Оплачували і навчання, і давали на кишенькові витрати. Добре, що винаймати квартиру не довелося, вступив у нашому ж місті, жив з нами.

Навчався він на очному, тому про підробітки не йшлося. Потреби не було, вдома і поїсти, і помитися, і попрати міг спокійно, а на гулянки йому вистачало й кишенькових грошей.

Можливо, не варто було так чинити. Он, сестра моя своєму сказала, що або вступає на бюджет, або платить за своє навчання сам, вона цього робити не буде.

Не поступив він, природно, відправила вона його працювати, бо дармоїдів годувати не збиралася. І племінник улаштувався, працює, потім сам пішов освіту здобувати.

Вони з моїм сином ровесники, але у племінника вже і квартира своя є, і він планує одружитися, як диплом отримає. Працює людина, ще й матері допомагати примудряється.

Наш же синок універ закінчив, диплом обмив, а ось із роботою якось не складалося. То йому їздити далеко, то зарплата маленька, то фірма якась сумнівна.

Рік він шукав роботу, продовжуючи сидіти на нашій шиї. Вже хоч кудись влаштувався б, щоб штани не просиджувати вдома, але ні, синок же не просто так освіту здобував, він за фахом працювати бажає!

Взагалі, чудово, звичайно. Навіщо треба було стільки сил тратити на диплом, якщо користі від нього немає ніякого? Хоча спеціальність у сина є досить перспективною.

Тільки ось нюанс є – ніхто не братиме на високооплачувану посаду людини, яка має лише теоретичні знання. Досвід потрібен.

А досвід цей заробляється на менш оплачуваних роботах. Треба себе проявити, вникнути у суть роботи, тому що теорія часом розходиться із практикою.

Син кочував майже рік, поки нам не набридло і чоловік не провів з ним досить жорстку бесіду. Син почухав потилицю і за тиждень знайшов роботу.

Ми зраділи, що змогли достукатися до нього, але рано зраділи. Син відпрацював два місяці, потім звільнився, сказавши, що колектив ніякий, перспектив розвитку також нема. Гаразд, буває. Ми особливо не засмутилися, бо незабаром син знову влаштувався працювати. Протримався довше майже півроку, але потім знову звільнився.

Такі стрибки з місця на місце нас чоловіком стали напружувати. Зрозуміло, що людина шукає де краще, але вже якось дуже швидко він роботи змінює.

За цей час він майже не встигає хоч щось заробити, тому виходить, що він продовжує сидіти на нашій шиї. Коли хлопцеві вже перевалило за двадцять п’ять років, це виглядає дивним.

Нещодавно син знову звільнився. Знову він пропрацював лише три місяці, приблизно стільки ж він цю роботу шукав. І ця катавасія триває вже другий рік.

При цьому син продовжує жити з нами, але не купує продукти, не скидається на комуналку, а зарплата, коли вона є, у нього йде на розваги, гаджети та оновлення гардеробу.

Думали, що зараз він стане на ноги, з’їде, житиме своїм життям, але щось поки що за ним таких поривів не помічалося.

– Робота має бути в радість, – заявив син, коли ми його запитали, з чого раптом він вирішив звільнитися вкотре.

А, ну зрозуміло! Всі ж так працюють тільки там, де їм хочеться, де отримують радість! Це ж не ми дорослу дитину утримуємо, на нього грошики з повітря сипляться.

Оголосили синові, що він від нас більше ні копійки не отримає, а ще має рівно два місяці, щоб знайти собі житло. Нехай навчається жити окремо. Можливо, це змусить його переглянути своє ставлення до життя.

Чудово, коли робота в радість. Але існують ситуації, коли не до жиру! Раз син не розуміє по-доброму, вирішуватимемо проблеми кардинально.

Мені здається, наші слова син серйозно не сприйняв, а дарма. Відлік часу триває. І навіть якщо він не знайде роботи, ми його виселимо з квартири. А то щось засидівся на наших шиях.