Рідня вже пересварилася через спадок, хоча бабуся ще живіша за всіх живих

Мені не вистачає лише попкорну, щоб з усім комфортом спостерігати за гризнею родичів. Ці люди вже ділять бабусину спадщину, тоді як сама бабуся ще бадьора, весела і на той світ не збирається. Бабулі всього сімдесят років. Колись це вже вважалося дуже поважним віком, але зараз і рівень життя вищий, і медицина зробила крок вперед, тому бабуся живіша за всіх живих.

Сама вона на той світ не збирається. Ну, знаєте, це старе “ось вже скоро не стане мене”. Бабуся таких фраз і близько не каже. Навпаки, веде активне життя, будує плани, роман минулого року закрутила. Загалом, про цвинтар бабуся і не думає. Каже, що має ще купу часу.

А рідня так переполошилася, бо бабуся кілька років тому мала інфаркт. Але операція пройшла успішно, хоч відновлювалася бабуся довго. Лікарі, щоправда, про це попереджали: таки не юний вік у бабусі.

Тоді вся рідня чомусь вирішила, що бабусі жити лишилося два понеділки. От і почали ділити бабусине майно. Звичайно так, щоби бабуся про це не дізналася.

Я уявляю, що бабуся їм скаже, якщо дізнається, що дорогі родички її вже поховали і дербанять спадщину. Але я бабусю люблю, тому нервувати її такими розповідями не стану.

Просто збоку спостерігаю, як люди б’ються за те, що їм не належить. З досить милих людей родичі перетворилися на якихось падальників.

Усі пригадують один одному якісь старі косяки, з’ясовують, хто більше допомагав бабусі, хто має більше прав на її майно. І всі по черзі намагаються до бабусі підмаститися.

Але у бабусі своє насичене життя, тому вона не помічає метушні, яку навколо неї влаштували родичі. А може просто вдає, що не помічає. Просто виду не подає та спостерігає. Бабуся у мене з характером, вона й не таке може провернути. Може, їй подобається дивитись, як рідня підставляється. А там неабиякі пристрасті розгоряються. Спочатку ж просто розмовляли: судили-рядили, хто з них найгідніший спадкоємець.

Але потім на цьому грунті посварилися і стали один одному пакостити, як тільки надасться можливість. У цьому моя мама бере участь, за що я ловлю окремий іспанський сором.

– Ходиш до бабусі? Правильно, ходи, може вона на тебе квартиру перепише. Ти їй там натякни, що своє житло хочеш, – радить мені мама.

До бабусі я, звичайно, ходжу, але не через спадок. Знаю бабусю: вона легко може продати квартиру та всі прикраси, щоб рвонути зі своїм героєм-коханцем кудись відпочити.

Вона вже сміялася з цього приводу. Казала, що добре проведе час, а там і в когось із дітей можна буде залишок днів провести. Напевно, не проженуть.

Мама через спадщину бабусі вже посварилася і з братом, і з сестрою. Хоча ті теж добрі. Б’ються за бабусину спадщину так, ніби вона королева та володарка незліченних скарбів.

Скарби – квартира (правда, троячка), дачна ділянка без будиночка, якісь прикраси. Може, із десяток тисяч лежить на банківській карті. Жодних палаців та багатомільйонних рахунків. Але люди, які рідні по крові, які раніше добре спілкувалися – ніби збожеволіли. Розсварилися, підступи один одному будують, гидоти кажуть.

Я стою осторонь і бабусі з приводу спадщини взагалі нічого не говорю. Мені хочеться, щоб бабуся жила довше і з її майна мені нічого не треба. Я собі все зароблю.

А за таку рідню мені соромно. Не думала, що люди можуть за короткий час на рівному місці занапастити всі родинні стосунки заради не дуже великої вигоди.