Рідного сина ненавидить, а з чужими дітьми залюбки грається

Віра Павлівна стомлена прийшла з роботи й стала розбирати пакети з продуктами. Її перервав телефон, який задзвонив в кімнаті.

– Привіт бабусю! Що робиш, можна я прийду до тебе зараз?

– Привіт, Михайлику! – посміхнувшись, сказала Віра Павлівна, – Приходь, я буду чекати тебе.

– А … він удома?

–  Ні, його немає, можеш сміливо приходити.

Віра Павлівна поклала трубку і почала готувати частування для внука. Михайликові було всього 9 років. Його батько, син Віри Павлівни, вже давно не жив разом з його мамою. Тепер він перебивається тимчасовими підробітками, випиває і ненавидить Михайлика. Просто ні за що.  В один прекрасний момент він вирішив, що син винен в його проблемах і заборонив своїм родичам спілкуватися з дитиною і його мамою. І сам не спілкувався. І не допомагав.

Але бабусине серце було не на місці та при першій-ліпшій можливості вона зустрічалася з хлопцем, допомагала, чим могла. Навіть на пенсію не пішла, і у свої 63  продовжувала працювати, щоб можна було побалувати внука новою іграшкою або цукерками.

Через 20 хвилин щасливий хлопчина вже вмивався у ванній під чіткою бабусиною настановою, що руки треба мити з милом і до ліктів. Стрибнув за стіл і почав жадібно наминати бабусине частування.

– Знову голодний, –  сумно сказала Віра Павлівна.

Її колишня невістка, мама Михайлика, теж була не самою зразковою мамою на світі, могла і загуляти,  і ночами додому не приходила, і що при цьому робив і відчував хлопчик – одному Богу було відомо.

–  Бабусю, а тато точно не прийде, – тихенько запитав хлопчик.

– Ні, він не живе тепер зі мною.

–  А де ж він живе?

–  Він знайшов собі дружину, і живе з нею.

–  Так значить, у них можуть народитися діти й у мене будуть брат або сестра? – з задумливим сумом сказав Михайлик, мнучи в руках фантик від цукерки.

А Віра Павлівна з таким же задумливим сумом подивилася у вікно. Вона не знала, як сказати дитині про те, що її недолугий син знайшов собі жінку з двома дітьми, що живе з ними, відвозить їх щоранку в дитячий садок, грається з ними, а свого рідного сина чомусь знати не хоче. Вона не розуміла, як пояснити маленькій людині, як не справедливий цей великий світ і які дивні люди живуть в ньому.

А також не розуміла, де вона зробила помилку, виховуючи свого сина.

– Ти їж, їж, – погладила вона по голові фактично осиротілого внука, підливаючи йому гарячий чай.