Раз ти не визнаєш нас своєю ріднею, то і син мій тобі ніхто
З чоловіком я познайомилась на роботі, ми працювали в сусідніх офісах. Ми почали зустрічатись, а через рік одружились. Мій чоловік знімав квартиру, а в мене була власна трикімнатна. Він – хороший працьовитий хлопець з села, чого не скажеш про його родичів.
Родичів у чоловіка – половина села. А взагалі, майже всі жителі рідного села чоловіка – Іванові. Відколи чоловік переїхав до мене, мій дім перетворився в персональний готель для великого клану Іванових з його села. Різні дядьки й тітки, племінники та племінниці, двоюрідні й не дуже, зведені та названі. Загалом, за останній рік до нас хто тільки не був.
Чоловік тільки руками розводить:
– Ну як я рідним людям відмовлю?
Мені дзвонити й запитувати дозволу для візиту ніхто з Іванових навіть не і не думає. Вони просто скидають чоловікові повідомлення « Скоро будемо», і вже через пів години з’являються на порозі.
Так, знаю – сама винна, треба було відразу припиняти приїзди подібних гостей, але мені було ніяково. І моє відчуття незручності довело мене ось до чого.
Приїхала до нас тітонька чоловіка – сама противна з них, тітка Зіна і привезла з собою своїх дітей: Івана, 19 років від роду і Юлю, 18 років. З порога нам було скомандував збирати речі, адже:
– Дітки вирішили в місто переїхати, але з вами жити не хочуть – не подобаєшся ти їм, дуже негостинна. Тому ви – дорослі, знімете квартиру ближче до роботи, а мої діти залишаться тут жити.
Я взяла чоловіка під ручку і сказала:
– Нам з чоловіком потрібно порадитися.
– А чого радитися, якщо все вирішено. Ми ж – НЕ чужі, рідні допомагати треба. Я твоєму чоловікові допомогла, коли йому треба було. – знизала плечима тітонька чоловіка.
Я відтягла чоловіка в кімнату і запитала:
– Ну і як довго це триватиме? Просто така поведінка твоїх родичів мене не влаштовує. Зараз треба мені з моєї власної квартири на орендовану піти, так?
– Ну, нам же не важко. І дійсно – знімемо поруч з роботою, спати вранці довше будемо. – відповів чоловік.
«Вранці довше спати» коштувало було б нам, як мінімум, тисяч 7 на місяць. Я вже краще вставати раніше буду.
– Ні, рідний. Ти зараз підеш і скажеш своїй тітці, що ми – не благодійний фонд. А потім обдзвонив половину свого села з оголошенням про закриття безкоштовної нічліжки. Ми з тобою удвох за останній рік, провели від сили пару тижнів. Весь інший час по моєму дому сновигають різні дядьки і тітки, їх нащадки та нащадки їх нащадків. З мене досить! Я за тебе заміж вийшла, а не за половину твого села.
– Ти що, я не зможу. Адже вона мені дійсно допомогла! Як я можу проявити таку невдячність? – жахнувся чоловік.
Дізнавшись, у чому полягала «допомога», я розреготалася: в дев’ятому класі чоловік курив за школою, а тітка його побачила і допомогла тим, що не розповіла про це його мамі! Уявляєте? Нічого собі, подяки вона захотіла!
Я сама випровадила тітку і її дітей, пославшись на небажання терпіти чужих людей у своєму домі. Тітка Зіна на моє «нахабство» образилася неймовірно:
– Як – чужих людей? Та хіба ми чужі? Ти – теж Іванова!
– Іванових в країні кілька тисяч осіб. Може, мені кожному з них тепер свою квартиру віддавати? Ну а що, хай живуть, так? – запитала я у тітки чоловіка.
– Ну, знаєш. Хамка! Юля, Ваня, пішли звідси!
На наступний день за моїм чоловіком приїхала його мама.
– Ми тут на сімейній раді вирішили – раз ти не визнаєш нас своєю ріднею, то і син мій тобі ніхто. Тому я його забираю – він буде жити в оточенні дбайливих родичів, а не такої жадібної особи, як ти.
Чоловік пішов збирати речі.
– Але ти завжди можеш передумати. Приїдеш, вибачення попросиш, покаєшся перед усіма. Може, чоловік до тебе і повернеться. Подумай, дівчинко, добре подумай.
Ось ніколи раніше за чоловіком подібної нісенітниці не помічала. А тут – на тобі! Я зачинила за ними двері з наміром розлучитися. Написала чоловікові повідомлення, що якщо завтра його не буде вдома – то я подаю на розлучення, і зі спокійною совістю лягла спати. Сиджу ось, п’ю каву, чоловіка чекаю.
Так, мабуть, треба брати відгул і подавати документи на розлучення.