– Раптом біду накличеш через свої заздрощі. Нічого тобі тут робити.

В моєму дитинстві і юності, у мене була хороша, любляча сім’я, ми завжди довіряли одне одному і підтримували одне одного у всьому. У мене є старший брат, але мама не робила між нами різниці і ми були дуже щасливими.

Моє життя перевернулось, коли одружився мій брат. Його дружина, Оля,  зачарувала маму настільки, що саме її мама називала  улюбленою дочкою. Всі забаганки Олі виконувались скоріше, ніж вона закінчувала їх озвучувати.

У  мене серйозні проблеми зі здоров’ям, а тому я прийняла рішення ніколи не народжувати. Навіть якщо я і завагітнію, то шанси виносити дитину мінімальні. Ми з чоловіком все частіше почали замислюватися про те, щоб взяти малюка з будинку малятка. Приходячи до мами в гості, я бачила як вона носиться з Олею, як з писаною торбою. А варто було їй завагітніти, як мене попросили більше не приходити в мій власний дім:

– Раптом біду накличеш через свої заздрощі. Ні, ми так дитинкою ризикувати не будемо. Нічого тобі тут робити. Ось народить Оля, самі тебе покличемо.

Тим часом ми з чоловіком загрузли в бюрократії, як мухи в сиропі: я і не думала, що щоб усиновити дитину, треба таку тонну всіляких папірців і дозволів. Батьками ми з братом стали практично одночасно: Оля народила дівчинку, а ми з чоловіком стали щасливими батьками чарівного тримісячного карапуза – Васі.

У Васі були проблеми зі здоров’ям, нас умовляли взяти іншу дитину, але ми просто закохалися, заглянувши в розумні та все розуміють очі хлопчика. Ми не злякалися труднощів – можливості для лікування дитини у нас були. «Він у Вас не те що не піде, а навіть якщо і поповзе, то з трудом» – говорили лікарі.

Вони помилялися. Василь пішов в 11 місяців, впевнено крокуючи і весело посміхаючись.  Любов і всілякі старанні заняття творили чудеса. І в садок Вася пішов, і читати навчився. Якщо не заглядати в медкарту, то Вася – нормальна звичайна дитина. В школу Василь пішов в один рік зі своєю двоюрідною сестрою. На жаль, для моєї мами існувала тільки внучка. Якщо мама і згадувала про існування Васі, то презирливо цідила крізь зуби: – приймак!

Біда прийшла звідки не чекали: чоловік завів коханку, вона завагітніла і він кинув нас з Василем заради рідної дитини. Я його не засуджую – продовження свого роду дуже важливо для чоловіка. Як і не засуджую свою матір: ніхто не зобов’язаний любити того, кого він вважає чужим. Колишній чоловік планував жити зі своєю новою сім’єю у своїй квартирі, тому ми з Василем переїхали до моєї мами.

Ні, не на правах нахлібниці, а на правах власниці частки житлового приміщення. Від батька нам залишилася 4-х кімнатна квартира.  По факту – три ізольованих кімнатки по 11-13 квадратів і прохідний зал метрів 15, якщо мені пам’ять не зраджує. Ізольовані кімнати були зайняті і нам з Василем запропонували аж 3 варіанти: прохідний зал, коридор і забиратися на всі 4 сторони.

Вибір був очевидний. Жити в прохідному залі було неможливо: вони вешталися по квартирі і вдень і вночі. А у Васі дуже поганий сон, він прокидався від кожного шереху. Я стала наполягати на виділенні нам ізольованої кімнати. Мої нахабні вимоги послужили поштовхом до скандалів. Брат з дружиною кричали, що я тут ніхто і повинна забратися з їхньої квартири. Мама прямим текстом заявляла, що я зобов’язана віддати братові свою частку і не заважати їм жити своєю присутністю.

Я пішла в суд для виділення своєї частки. Мені дісталася ізольована кімната 13 метрів. Особові рахунки на квартплату я також розділила. При оплаті мені не показували квитанції, а просто називали суму, яку я повинна заплатити і судячи з розмірів, платила я комунальні платежі за всіх.

Виселення дочки з дитячої, Оля мені не пробачила. «Приймак» тепер звучало з вуст усіх членів сім’ї. Так, я його не народжувала, але я – його мама. І, як будь-яка інша мама, я готова захищати свою дитину від усього на світі. Частка матері давно була віддана брату, і він почав пропонувати мені викупити мою частку за копійки. Природно, я відмовилася. Тоді він подав до суду, щоб мене зобов’язали продати йому частку. Але одну третину не визнали незначною і брату було відмовлено.

Почалися капості, великі і маленькі. Найжахливіше – вони розголосили таємницю усиновлення. У дворі, в школі, в під’їзді – кожен вважав своїм обов’язком ткнути мого сина носом в його сирітство. Колишній чоловік погодився додати нам на квартиру.

Коли я збирала речі, Оля з моєю матір’ю радісно говорили двоюрідній сестрі Василя:

– Скоро ти повернешся до своєї кімнати. Зараз ця зла тітка піде і приймака свого забере.

Вони помилилися – не повернеться дівчинка в дитячу. Кімнату я продала. Вони не захотіли жити з нами в одній квартирі, нехай живуть з чужими людьми. Покупцем була балакуча жінка з 2 дітьми з місцевого ринку. Вона запропонувала максимальну ціну. Природно, я відправляла рекомендований лист братові з пропозицією про викуп моєї кімнати, вже не знаю, чому він його не отримав.

Ми з Василем купили однокімнатну квартиру. Мій розумний хлопчик знає, що хоч я йому і не рідна мати, але все одно його дуже люблю. Сподіваюся, мої родичі раді новій сусідці.

Так, напаскудити в відповідь – низько і підло. Продаючи кімнату я не ставила собі за мету знайти покупця гірше, я шукала хто більше заплатить. Так вийшло. Я навіть спочатку не знала, що у неї є діти.

Я винна перед сім’єю за те, що тепер вони будуть жити зі сторонніми у квартирі, але і вони винні перед нами не менше.