Роман раніше повернувся з роботи додому і зажадав пояснень. Але не треба було йому качати права на чужій території

Роман точно знав, що Соня ненавиділа ліверну ковбасу. І зараз, повернувшись з роботи і прийшовши на кухню, він здивовано чухав голову, стоячи перед відкритим холодильником, намагаючись вирішити це страшенно складне завдання.

«Ось тут, на цій самій полиці, лежав шматок ліверної ковбаси, — розгублено думав Роман, шморгаючи носом і знизуючи плечима. — Кілограм не менше. А тепер її нема».

Усю дорогу з роботи до будинку Роман уявляв, як зробить собі бутерброди з ліверною ковбасою і з’їсть їх, запиваючи гарячим, солодким, міцним чорним чаєм. А тут таке!

«Що ж це виходить? – думав він. — Якщо ковбасу з’їла не Соня, то її з’їв хтось інший. І хто він?

Версії, одна болючіша за іншу, виникали в його запаленому від обурення розумі. Зрештою, він не витримав.

— Де ліверна ковбаса, Соня? – закричав Роман, закриваючи холодильник.

— Не чую, що ти кажеш, коханий, — кричала з вітальні Соня.

Вона в цей момент фарбувала нігті та дивилася телевізор.

— Я кажу, що хочу їсти, — кричав у відповідь Роман, — а нема чого.

— На плиті — каструля із супом, — кричала Соня. — А у сковорідці — котлети з картоплею. Вибач, що не можу підійти. Ти прийшов на годину раніше, і я не встигла зробити свої справи. Сам винен. Чому не попередив, що раніше повернешся?

– Я ще й винен? – кричав Роман.

— Ну, якщо тобі важко самому, то почекай трохи, я звільнюсь і нагодую тебе.

«Почекати? – подумав Роман. – Вона серйозно? Чоловік прийшов із роботи. Голодний. А його ковбаса з’їдена. Але цього замало. І тоді йому пропонують зачекати? Звідки така байдужість?

І тут Роман згадав, як тиждень тому його колега розповідав, що коли він повернувся з відрядження додому без попередження, застав свою дружину на кухні з іншим, який мало того, що обіймав чужу дружину, але ще й нахабно їв бутерброди з ковбасою, пив чай ​​і сміявся.

Роману все стало ясно.

«У неї з’явився інший чоловік, – подумав він. — Тут двох думок не може бути. Звідси й байдужість. І сьогодні ця людина була тут. Вони пили чай на кухні, і він з’їв мою ковбасу. Вона, звичайно, все це заперечуватиме. І навіть, мабуть, придумає якусь смішну відмовку. Але мене не обдуриш. Я знаю, що прийти в чужий будинок і з’їсти чужу ковбасу, на таке здатний тільки він інший чоловік».

Роман відкрив хлібницю.

“Як? – подумав він. — І мого улюбленого житнього хліба також немає? Тут же був майже цілий буханець! Втім, чому я дивуюсь? Не міг він їсти мою ковбасу без хліба. Тепер все зійшлося”.

Роман уявив, як якийсь зовсім сторонній чоловік сидить на його кухні, обіймає його дружину, їсть його ковбасу з хлібом, п’є чай і сміється.

— Нам треба серйозно поговорити, Соня, — сказав Роман, заходячи до вітальні. — Єдине, що я від тебе зараз хочу, щоби ти була чесна зі мною.

— Якщо ти про хліб і ковбасу, то…

— Хто він? — вигукнув Роман.

Соня з цікавістю подивилася на чоловіка.

– В якому сенсі?

— У тому сенсі, що ти ліверну ковбасу та хліб не їж. Значить, він з’їв. І я хочу знати хто цей чоловік.

– Навіть так? — задумливо промовила Соня.

— А як ти хотіла, Соня? Я повертаюся із роботи, а тут? Ні ковбаси, ні хліба. Невже ти думала, що я не зверну уваги, і тобі це зійде з рук? На що ти розраховувала, Соня?

— Загалом, я думала, що встигну до твого повернення купити і хліб, і ковбасу.

— Інакше, чи встигла б замісти сліди? Так? Хочеш сказати, що якби мене не відпустили з роботи раніше, то я так і залишився б у незнанні?

– Ти сам винен.

— Я ще й винен? Та як ти смієш, Соня?

— Треба було зателефонувати та попередити, що повертаєшся. І нічого б зараз не було.

– Хто він, Соня? — не витримав і закричав Роман. — Я вимагаю пояснень. Я хочу знати правду.

Соня мовчала, сумно дивлячись на чоловіка.

– Я чекаю, Соня, – сказав Роман. – Хто він?

— Ти його не знаєш, — відповіла Соня.

“Вона зізналася? – подумав Роман. – Цікаво, наскільки у них все серйозно?”

— Але ж ти його любиш? Так? Тільки чесно, Соня!

– Ще не знаю. Ще не розібралася.

— У такому разі, Соня, знаєш, ти хто?

– Хто?

Роман промовив кілька грубих слів.

— Ось ти хто, — сказав він наприкінці усного п’ятихвилинного виразу свого гніву.

— Пішов геть, — спокійно відповіла Соня.

– Як?

– Так. Збирай свої речі, і щоби вже сьогодні тебе в моїй квартирі не було. Ми розлучаємося.

– Як розлучаємося? А я?

— А ти повертаєшся до своєї мами. За місцем реєстрації.

— Але ж я вимагаю пояснень. Я хочу знати правду.

— Та хоч ти й вимагай, що хочеш. Я все одно не збираюся нічого пояснювати. Ти тепер мені ніхто. Збирай речі і пішов геть.

— Але ж ти чекаєш на дитину!

– Це не має значення.

– Як не має? Дуже навіть має. Нас не розведуть! Принаймні, доки вона не народиться.

– Нічого страшного. Розлучимося пізніше. Але жити з тобою я не буду. Іди.

— Я знаю, чому ти мене женеш.

— Ото й добре, що знаєш. Значить, і пояснювати нічого не треба, все й так відомо.

— Я піду, а ти будеш із ним? Тут? Так?

— З ним чи з кимось іншим, тебе це вже не стосується.

— А може, й дитина не моя? А його?

– Ти підеш без речей.

– Як без речей?

– За речами приїдеш завтра. Або післязавтра. Або навіть ні. Не треба приїжджати. Я сама зберу твої речі і надішлю їх тобі.

Роман вийшов із під’їзду і пішов у бік метро. Приїхавши до мами, Роман відразу сказав їй, що пішов від Соні, і вони розлучаються.

– І правильно, синку, – сказала мама. – Твоя Соня – погана дружина. Сьогодні я приїжджала до вас і знаєш, що виявила?

– Ти сьогодні була у нас?

– Вдень. Заїжджала перевірити, чи все гаразд.

Роману стало тривожно.

– І що ти виявила? — злякано спитав він.

— Зіпсовану ковбасу — у холодильнику та черствий хліб — у хлібниці.

— Ти впевнена, що ковбаса та хліб були зіпсовані?

– Само собою. Від ковбаси йшов дуже неприємний запах, а хліб був черствий.

— І що ти зробила, мамо?

– Я зажадала від Соні, щоб вона викинула і старий хліб, і зіпсовану ковбасу.

– А Соня що?

– Категорично відмовилася. Сказала, що тобі це не сподобається. Ти знаєш, синку, на мою думку, вона хотіла тебе отруїти.

— І що ти зробила?

— Я вчинила так, як на моєму місці вчинила б кожна мати. Забрала зіпсовані продукти та викинула їх дорогою додому. До речі, синку, ти не звернув увагу, Соня купила ковбасу та хліб до твого повернення?

— Не встигла, — сумно відповів Роман.

— Ну, навіщо тобі така дружина?

Роман одразу зателефонував Соні. Вибачався. Був упевнений, що вона його простить та дозволить повернутися. Але Соня не вибачила. А за два дні Роману привезли його речі.

В одній із валіз разом із речами він виявив багато ліверної ковбаси та буханку свого улюбленого житнього хліба.