Приїхавши в гості до невістки із сином раніше на 30 хвилин, Віра зайшла до кімнати і випадково почула розмову, від якої сльози самі потекли.

Віра вже давно змирилася з думкою, що її син Дмитро так і залишиться холостяком. Адже вже 35 років виповнилося! Дмитро був розумним, гарним, у кар’єрі у нього все склалося. Ну диво просто. Не було відбою від дівчат, але що йому… Жодна з них так і не змогла підкорити його серце.

Віра перепробувала все: сватала його з дочками подруг, умовляла зареєструватися на сайтах знайомств та багато іншого. Але взагалі нічого не працювало. Дмитра ж, здавалося, не турбувала самотність. Він з головою був занурений у роботу, любив проводити час із друзями та з мамою.

— Ось недалекий ти, — сказала йому якось Віра.

— Мам, ну не одружуватися ж мені з ким попало? Ну немає тієї, якій я хотів би кільце і серце запропонувати. Не ті дівки якісь пішли зараз.

Віра лаяла, звичайно, сина, але хіба ж втовкмачиш йому в голову? Залишалося тільки сподіватися, що колись хоч надумається…

Одного літа Віра з Дмитром поїхали відпочивати на море. Там, на пляжі, Дмитро познайомився із Ольгою. Ольга була повною протилежністю всім його колишнім пасіям: тиха, спокійна, непомітна. Але чимось вона одразу його зачепила. Спочатку вони просто багато спілкувалися, потім почали гуляти разом, а за місяць Дмитро раптом Вірі заявив:

— Мам… А знаєш, а Оля мені подобається. Як добре, що вона також живе у Казані.

Віра не могла повірити своєму щастю. Вона бачила, як світиться від щастя Дмитро, як він дбає про Ольгу, як з ніжністю дивиться на неї. Вірі Ольга теж одразу сподобалася: скромна, вихована, розумна. Ось така дівчина – саме те, що потрібне її синові.

Минуло кілька місяців, і їхні стосунки лише міцнішали. Дмитро та Ольга стали нерозлучними. Та й ні для кого не стало здивуванням, що за рік вони одружилися.

Віра була дуже рада. Із народженням онука Віра буквально розцвіла. Вона не могла натішитися онукові та допомагала молодим батькам усім, чим могла. Але все до певного часу. Дмитру та Ользі набридло сидіти у місті, і вони вирішили переїхати за місто. Віра, звичайно, за сином сумувала б, але розуміла, що не може молодих утримувати.

— Ну що ж, з Юогом, — обняла вона невістку та сина, коли вони переїжджали до нової домівки.

— Мамо, ну що ти з нами прощаєшся, наче назавжди? — засміявся Дмитро. — Ми ще тебе скільки разів зватимемо в гості.

— Ну, дивися, дивися, — сказала йому мати. — Обіцянки треба стримувати.

Не встигли вони з Ольгою облаштуватись у новому будинку, як одразу ж покликали Віру на новосілля. Жінка з радістю погодилася. Вона вже дуже сумувала за сином та онуком. У призначений день Віра з ранку спекла свій фірмовий пиріг з яблуками, у сумку поклала зв’язаний їй дитячий одяг. Дорога до нового будинку була неблизькою. Віра з нетерпінням чекала зустрічі з близькими і як няньчить маленького Ванюшку.

На виході із електрички її зустрів Дмитро. Допоміг із сумками. Потім дійшли потихеньку до хати, а на порозі вже стояла сяюча Ольга.

— Віра Андріївна! Як я рада вас бачити! – Вигукнула вона і обняла свекруху.

— І я тебе, Оленько! — відповіла Віра, розчулюючись. — А де ж Ванюшка?

— Та ось він спить у ліжечку.

Віра зазирнула у дитячу. У ліжечку, закутаний у ковдру, мирно сопів малюк.

— Ой, вилитий дід! – промовила вона.

— Мам, ну ти теж скажеш, — засміявся Дмитро.

— Та я тобі кажу, батько твій! Ніс такий самий. Генетика це справа така, знаєш.

— Віро Андріївно, ходімо за стіл, — запропонувала Ольга. — Я там ваш пиріг у мікрохвильовій печі розігріла.

Залишилася Віра з ними на кілька днів, та потім уже треба було їхати. Перші кілька років Дмитро та Ольга досить часто звали Віру до себе в гості, а потім візити ставали все рідше і рідше.

Віра почувала себе зовсім самотньою. Все її спілкування тепер було лише із сусідками. А самій напрошуватись якось у гості не хотілося. Якщо вони так не хочуть її бачити, значить, вона нав’язуватися не буде. Хоча, звісно, ​​Вірі було дуже прикро. Поки вона сиділа на лавці, до неї підійшла сусідка Маша.

— Віро, ти чого така похмура?

– Ой, Машко. Та син ось уже скільки не дзвонив. Та й уже півроку як до себе взагалі не звуть. Забули про мене зовсім.

— Ой, та не хвилюйся ти так, Вірочка! – вигукнула Маша. — Молоді ще, що взяти з них. Вони мають свої справи, свої турботи. Колись їм на старих увагу звертати. Ти ось краще не журись, приходь до нас у гості.

Віра подякувала Маші, але особливо легше не стало. Серце тужило зі спілкуванням із родичами. І тут, нарешті, зателефонували.

— Мамо, ти вибач, що ми так рідко дзвонимо. Просто замоталися тут… Давай, це, приїжджай до нас у вихідні, га? Погодка яка хороша, посмажимо шашликів.

— Звісно, ​​Діма! Із задоволенням приїду, — відповіла вона. — Скільки краще приїхати?

— Ну, давай ранком у суботу, годинок о десятій виїжджай. Якраз до обіду дістанешся.

— Добре, любий. Ну, чекайте!

Віра не могла натішитися. А в суботу ще день такий був як настрій. Хоч і осінь була, а сонечко. Бабине літо …

Віра вранці рано встала. Взяла, зібралася та поїхала на станцію. Ну і думає, що їй чекати електричку за часом? Поїде на тій, що приїде раніше. А те, що Дмитро її не зустріне, ну це гаразд.

Речей у неї все одно не багато, і не така вже вона і стара, щоб не пройтися трохи самій. Зробить їм сюрприз.

І ось дісталася Віра до дому, відчинила двері, поклала всі свої речі. Чує, з кімнати там голоси долинають. Ну зараз вона підійде до неї, та як здивує, що приїхала. І тільки хотіла увійти, як те, що вона почула, змусило її зупинитися.

— Ну й навіщо ти її запросив?

— Оль, ну що ти справді. Ну мама не молода вже, здоров’я значить не дуже, якщо хропе. Не надто ж чутно.

— Тобі, може, й не чути, а моя чутливість слуху досить висока, я все чую. І так з твоєю дитиною ось не висипалася, то ще тепер і мати.

– Оль, ну як же так? Це моя мама. Я їй повинен дзвонити. І запрошувати, щоби приїхала.

– Повинен? Ти вже давно не зобов’язаний нічого! Вона сама своє життя прожила, нехай тепер знаходить собі розваги. У нас своя родина, своя дитина. Коли нам з нею поратися!

— Та ти мені навіть не даєш самому їздити до неї.

— Звичайно, а я без тебе що тут робитиму, коли ти поїдеш?

— Але ж вона нудьгує… Та й Ванька без бабусі як, — Дмитро зітхнув.

— А ти їй фотографії прийшли, нехай радіє. Нема чого їй тут робити. Приїде сюди зі своїми порадами та моралями. Один стрес від неї.

Віра вчепилася в одвірок дверей, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Невже це її Оленька, мила та ласкава, так говорить про неї? Невже вона для них справді такий тягар? Та вона ж навіть ніколи слова поганого не говорила, не лізла, куди не просять.

Віра не змогла стримати схлип, і, мабуть, син і невістка почули. Вибігли одразу, на обличчі Ольги виникла якась незграбна посмішка.

— Віра Андріївна! Ви… А ви чого це без дзвінка?

– Мам … – додав Дмитро, коли Віра не відповіла. – Ти що так рано?

Віра все мовчала. Дмитро виглядав дуже винним.

— Мамо, вибач, будь ласка, це непорозуміння… Оля не подумала… Ми… ми тебе дуже любимо…

Віра потихеньку заспокоїлася і витерла сльози.

— Я все чула. Не варто обманювати ні себе, ні мене.

З цими словами вона розвернулась і пішла за своїми речами.

Вона почула кроки, ніби Дмитро кинувся за нею, але зупинився. І куточком вуха:

– Не ходи. Сама приперлася, сама й забереться.

Сльози знову потекли по обличчю Віри. Не чекала вона, що прихистить таку змію на грудях… А як раділа, коли Дмитро знайшов хорошу дружину… Ну, дружину, може, й хорошу, а от як невістка, не дуже вона…

Потім Дмитро ще довго вмовляв Віру, щоб вона приїхала до нього. Але та все відмовлялася. А потім він сам почав її відвідувати.

— Не боїшся, що Ольга сваритися буде? — казала йому Віра.

– Не важливо, мам. Ну що я, власну матір проміняю на дружину?

Після того випадку шлюб Дмитра довго не продовжився. А ще за кілька років він зустрів іншу жінку. Та проти візитів свекрухи не заперечувала.