Приїхала бабуся в гості і зіпсувала цілу упаковку підгузників

Приїхала до нас бабуля в гості з села. Не мама моя, а бабуся. Їй 82 роки нині виповнилося. У лікарню приїхала, зуби потрібно вставити. Вирішили, що поживе поки у мене.

Так-то вона у нас рухлива старенька, все життя в селі прожила. По лікарнях не ходок. Вона навіть картоплю на своєму городі сама підгорнути може, якщо не встигнемо приїхати їй на допомогу.

Навіть з бензокосами навчилася сама управлятися. Каже, зручніше, ніж литовкою махати.

І по телефону стільниковому дзвонити навчилася. Правда, кнопковий він у неї, з великими цифрами. Намагалися навчити сенсорним користуватися, щоб по відео-зв’язку розмовляти- не хоче.

Та й незручно їй з ним, пальці на руках, фізичною роботою все життя навантажених, не слухаються. А зі свого, кнопкового, вона дзвонить частенько поговорити. Шкода, каже, дід до таких чудес не дожив, коли в будь-який момент з дітьми і внуками поговорити можна.

У місто вона багато років не виїжджала, без потреби було. А тут з зубами проблеми почалися, майже всі втратила. Вони, треба сказати, у неї довго трималися. А тут щось з яснами.

Загалом, їдемо бабулю зустрічати. Застрягли в пробці. Дзвоню бабусі, ти, кажу, посидь поки там, не виходь, почекай нас, ми затримуємося чуть-чуть.

А бабуся відповідає: я вас на вулиці, на лавці біля вокзалу, на свіжому повітрі почекаю.

Під’їжджаємо, шукаємо бабусю на лавках – немає ніде. Кинулися на вокзал, а вона там. Стоїть неподалік від дверей і дивиться круглими очима.

Як це так вони самі відкриваються і назад захлопуються. А люди проходять. А бабуся стоїть. Я, каже, боюся, проскочити не встигну.

Привезли бабулю додому. Весь вечір вони з правнуком не розлий вода. Микитці одинадцять місяців. Він їй посміхнеться беззубою посмішкою, вона йому. Так і регочуть, старий та малий.

Зранку бабуся звикла рано вставати. О п’ятій ранку піднялася, чим зайнятися – не знає. Згадала, що ми вчора з чоловіком розмовляли про те, що памперси у Микитки в цій упаковці закінчилися. Чоловік дістав нову з антресолей.

Зранку, коли прокинулися, побачили таку картину:

Засмучена бабуля розвішує на балконі роздуті, як колобки, памперси. На наш німе запитання бабуся пояснила:

– Попрала я їх, у ванній з милом дитячим. Ви що, не знаєте, не можна на дитя відразу з магазину одягати, прати треба. І пропрасувати гарненько. Де у тебе праска? Тільки, браковані ці трусики у вас якісь. Не знаю, коли тепер і висохнуть.

– Бабуся, так вони одноразові, ти по телевізору не бачила рекламу?

– Бачила. Ніхто там не говорив, що їх прати не треба. Завжди все перуть перш ніж на дитя одягнути.

Чоловік терміново поїхав за новими підгузками. А я довго бабусі намагалася пояснити, що вони стерильні, їх прати не потрібно.

Загалом, зажурилася наша бабуся – що за часи настали, все з ніг на голову, нічого не зрозуміло тут у вас. Додому поїду.

Як я не намагалася її заспокоїти, заладила – додому і все тут. Без зубів походжу.

Тут на моє щастя Микитка прокинувся, бабулина радість. Він то і розрядив обстановку. Повеселішала бабуся, додому вже не збирається.

Вставили бабусі зуби, провели ми її назад у село.

Ви вже, внучки, самі до мене в гості приїжджайте. Я в ці міста більше ні ногою, спокійніше мені в селі.

Люблю свою бабусю. Дай їй бог багато здоров’я.