Привид дружини

Євген дуже любив свою покійну дружину. Тринадцять  років тому він раптово став вдівцем. Зараз йому сорок один рік.

З кожним роком Євген все більше розуміє, що ні з ким буде зустріти старість. Він й досі шкодує, що в той жахливий день, коли трапилася автокатастрофа, яка забрала життя коханої дружини, поїхав не він, а вона. Та й  для чого було їхати? За тортом до святкового столу. Іноді він прокинеться, сідає на ліжко і роздумує над  болючим питанням – навіщо здався тоді цей торт.

Йому здавалося, що ніколи і нікого він більше не полюбить, але часи змінюються. Все ж зустрів Євген жінку, яку полюбив. Це у них було взаємно. Романтичний вечір знову закінчується тим, що чоловік проводжає її додому. Досі вони не спали разом.

Потім він повертається додому. Томно зітхає, згадуючи про ту, яку теж колись любив. Наближається ніч. Вимикає світло. Сідає на ліжко. Дістає цигарку, крутить між пальців. Вирішує закурити. Клацає запальничкою.

Вогонь вихоплює з темряви привид дружини. Здригається. Запальничка падає на ліжко, не підпалена сигарета теж.

– Ну і довго ти мене будеш мучити? – запитує привид.

– Я … я не спеціально.

– Відпусти! Досить! Постійно думаючи про мене, не даєш мені спокою. Думаєш мені легко? Припини! Ти знайшов жінку. Вона скрасить твоє життя, а про мене забудь. Досить мучити себе і мене думками. Займись своїм життям.

– Добре, – промимрив Євген, а потім привид дружини зник.

На наступний день він подзвонив тій, яку полюбив і запропонував їй руку і серце. Вона погодилася і тепер у них діти. Живуть щасливо.

«Як же часто ми мучимо живих і мертвих, сподіваючись повернути те, чого вже не повернути», – подумав Євген, згадуючи розмову з привидом.