Привід не їздити на дачу, або як невістка попалась на брехні

Ранок неділі був чудовим. Поки Тамара Вікторівна виймала з духовки пиріг, її дочка Юля сиділа за компом.

–  Мамо, дивись, що я знайшла! – покликала Тамару Вікторівну Юля, – фото нашої Ангеліни! Ні, не у неї на сторінці, я навмання відкрила дівчинку, яка вказана у неї в кращих друзях.

Тамара Вікторівна підійшла до комп’ютера дочки та з подивом втупилася на екран. Нічого поганого: фото у квітнику десь на ділянці заміського будинку, фото в гамаку в обнімку з шикарним пухнастим котярою і подругою. А ось Ангеліна і її подружка на веранді, на столику тарілка з полуницею, а між дівчатами сидить рудий пухнастий шпіц.

І все б нічого, але тільки саме таких фото Тамара Вікторівна ніяк не очікувала. Покликала і свого сина Дмитра, чоловіка тієї самої Ангеліни. І той був злегка збентежений.

Одружились Дмитро з Ангеліною минулого року, два тижні тому першу річницю відзначили. І весь цей рік тільки свекри у Діми з Ангеліною в гостях були, а вона до них – ні ногою. Дівчина народилась і виросла в місті, молоді вчилися разом, потім одружилися, стали жити у двокімнатній квартирі, яку Ангеліні подарували батьки на 18 років.

А Тамара Вікторівна з села за  100 км  і все життя прожила у своєму будинку. З квітником, садом і городом. Молодша дочка живе з ними, школу закінчує в цьому році, а син тепер самостійний. Раніше він в гуртожитку жив в студентські роки,  але у вихідні та на канікулах з святами завжди приїжджав. Особливо в теплу пору. У них і город великий, і сад. Робочі руки завжди потрібні. Навесні та восени завжди в селі так: родичі обов’язково приїжджають, щоб посадити картоплю, прибрати картоплю. Та й між цим справ вистачає: копати, сіяти, траву косити, полоти.

У минулому травні на вихідних Тамара Вікторівна зателефонувала синові, поцікавитися: чи варто розраховувати їм на допомогу сина та невістки в городньо-садових клопотах.

– Я приїду, один, – сказав Діма.

– Я не можу приїхати, – голос Ангеліни був сумний, – у мене з дитинства алергія на багато рослин, на бур’яни, на деякі квіти. Та ще у вас же собака і дві кішки, на цих звірів у мене теж алергія. І рада б, та я відразу задихатися починаю, швидку доведеться викликати.

– Ну так, значить так, – сказала Тамара Вікторівна, – здоров’я дорожче. Ми без собаки й кішок нікуди: своє господарство. Гаразд, сиди в місті, самі з батьком приїдемо побачитися.

Часто бачитися не виходило. Від курей, кози, городу просто так не поїдеш. Взимку теж турбот вистачало. Ангеліна передавала з Дімою привіти, у свекрів не показувалася: алергія ж, не можна. Чоловік приїжджав допомагати батькам один, але регулярно. Від’їздам молода дружина не перешкоджала.

Возив Діма додому і дари саду з городом. Вона дещо їла,  Діма говорив, що не на все алергія, що Ангеліна  таблетки п’є і їй легше. Тамара Вікторівна ще побоювалася за майбутніх внуків, як би і їм мамина напасти у спадок не дісталася.

Ось і в минулі вихідні Діма приїхав до батьків. Один.

– Так я вдома приберу, – повчала його дружина, – серіал подивлюся, книжку почитаю. Буду сумувати. Якби ти знав, як я хочу з тобою поїхати, повозитися на городі, допомогти твоїм. Але не можна. У нас дівчина полуницю на роботу принесла недавно, я половинку ягідки відкусила, добре, що ліки були з собою.

– Навіть поплакала, – обурювався Діма, – і по телефону говорила, нудьгує, мовляв, вдома сидить. А вона у Тані на дачі нудьгує. В обіймах з котом і собакою, з тарілкою полуниці та пишним різнотрав’ям. Ні, у Тані на дачі її батьки, так що про ревнощі й мови немає. Але навіщо було брехати про алергію буквально на все?

– А щоб рученьки білі НЕ бруднити в землі, – єхидно сказала Юля, – ледащо і брехунка. І так прокололася!

– Я просто не хотіла нікого образити відмовою працювати на ділянці, – сказала Ангеліна, приперта до стінки неспростовними доказами, – ну не люблю я городів. Діму люблю, але дачу ненавиджу. У Тані? У Тані я тільки відпочиваю, у її батьків садівник є, а овочі та фрукти вони самі не вирощують.

Діма з дружиною не розмовляє. Спить на кухонному диванчику. Тамара Вікторівна радить синові нерозумну дружину пробачити.

– Тепер подумає тричі, коли збрехати захоче, – каже вона синові, – чого в сім’ї не буває. Так, білоручка, але я її за це не звинувачую. Росла не так, як ти, а сказати, що не хоче працювати побоялася, хоча ніхто б її не вкусив. Зате тепер будемо бачитися частіше, раз кішки, собака і полуниця їй не страшні. Що вона в тебе робити любить? Книжки читати? Готувати? Ну і нехай приїжджає, готує, та книжки читає. Брехати погано, а інше – нісенітниця.