Привезли до села онуків, а вони не вилазили зі своїх смартфонів. Але хитрий дідусь просто взяв і вкрав зарядне, це дало свої плоди

Бабуся Ніна та дід Сергій скептично оглядали онуків, яких батьки щойно вивантажили з машини у них у дворі. Саме вивантажили, бо самі діти уткнулися носами у смартфони та категорично відмовлялися сприймати реальність. Тюки з картоплею виявили б більше волі та інтересу до того, що відбувається.

– Ось привезли. Не знаю, що ви з ними робитимете, але я вас попереджала, що зі своїми телефонами вони не розлучаються, – зітхнула мама, кидаючи погляд на художню композицію з дітей.

Дід невиразно хмикнув, а бабуся похитала головою. Онуків відбуксирували до будинку, забрали їхні пожитки та попрощалися з дітьми, які рвонули назад до міста, бо вранці знову на роботу.

Перший вечір пройшов тихо. Діти не відривалися від смартфонів і на контакт із бабусею та дідом не йшли. Відповідали односкладно, клювали щось із тарілок механічно, без зайвих розмов вирушили до ліжка, де ще довго їхні обличчя підсвічували екрани.

Ранок для Маринки та Віталія був недобрим. Вони прокинулися, звично потягнулися до смартфонів, але замість звичного миготіння картинок гаджет видав лише темний екран. За ніч зарядка закінчилася, тож діти пожвавішали, почавши копатися у своїх рюкзаках.

Зарядних пристроїв не виявилося, і діти у стані легкої паніки кинулися до бабусі Ніни, яка поралася з тістом на кухні.

– Які зарядки? Для телефонів? Так он лежить, у нас з дідом телефон один на двох, нам вистачає, – махнула забрудненою тістом рукою бабуся кудись у бік буфета.

Маринка з Віталієм, майже зіштовхуючись лобами, почали ритися серед якихось баночок, чашок, папірців, пігулок та іншого мотлоху. Провід знайшовся один, але він зовсім не був схожий на зарядний пристрій, до якого звикли діти.

Але бабуся підтвердила, що саме ним вони свій телефон і заряджають, навіть показала цього монстра, вигляд якого шокував дітей. Якийсь важкий, прямокутний, з кнопками та маленьким екраном. Вони такого й не бачили ніколи.

Дід, що прийшов додому, теж нічим онукам допомогти не зміг, ніяких ідей, як би їх смартфони зарядити, у нього не знайшлося, що навіяло на дітей зневіру.

Без звичних смартфонів вони абсолютно не уявляли, чим себе можна зайняти. Телевізор показував якусь нецікаву каламуть, а каналу з мультиками тут не було, як не було і комп’ютера або хоча б планшета. Маринка та Віталік засумували ще сильніше, коли з’ясувалося, що батьки приїдуть за ними лише за тиждень.

Діти сиділи на ліжку і похмуро дивилися перед собою. Маринка зараз не відмовилася б навіть від якоїсь книжки, а Віталій готовий був пограти навіть у конструктор, але нічого такого у бабусі з дідом теж не знайшлося.

– Чого сумуєте вдома? Вийшли б на подвір’я, побігали, пограли, — з’явився в кімнаті дід, його засмагле обличчя світилося лагідною посмішкою.

– А у що там грати? У вас же на подвір’ї майданчика немає, — промовив безбарвним голосом Віталій, а Маринка підтримала його сумним кивком.

– Ось чого ні, того ні. Але, якщо хочете, давайте я в саду гойдалки зроблю, – запропонував дід.

В очах онуків нарешті блиснув якийсь інтерес.

– Що, справжню гойдалку? Нам? А ти точно вмієш? – здивувався Віталій, який був упевнений, що гойдалки повинні робити спеціальні люди, і не міг повірити, що його дід саме така спеціальна людина.

Дід тільки посміхнувся і поманив онуків за собою. Діти насторожено вийшли за ним на ганок і озирнулися. Вчора їхня увага була прикута смартфонами, тому вони не розглянули двір перед будинком, а там було, на що подивитися.

Подвір’ям чинно ходили кури і щось шукали в траві, а біля воріт на сонці грівся великий пес, який ліниво поглядав на курей, що нахабніли, придатних до нього зовсім близько.

Діти завмерли на ганку, вони ніколи за свої шість років не бачили живих курок так близько. Марина навіть покрокувала назад у будинок, коли одна з курок підійшла зовсім близько до ганку.

– Що, курей злякалися? – усміхнувся дід, чим змусив онуків припинити панічний відступ.

Віталік войовничо підтягнув шорти і з виглядом гладіатора, що йде назустріч леву, почав спускатися східцями. Маринка не любила в чомусь відставати від брата, тому пішла за ним, але намагаючись триматися так, щоб між нею та явно хижим птахом знаходився брат.

Дід сидів на лавці біля паркану  і погладжував пса, що ластився до нього. Діти попрямували до нього, але вигляд великого собаки змусив їх завмерти, щоправда, ненадовго, бо з тилу вже підкрадалися кури.

– Ідіть, Мухтар добрий, – усміхнувся дід, а Мухтар завиляв хвостом.

Діти наблизилися до діда, і Мухтар одразу сунувся до них – знайомитись. Маринка стійко перенесла процедуру обнюхування, а Віталік навіть простяг руку. Мухтар лизнув кожного з дітей, і знайомство на цьому можна було вважати таким, що відбулося.

Дід підвівся і попрямував до хвіртки, що вела до саду. Пропустивши дітей уперед, він ретельно замкнув за собою, залишивши курей заздрісно квохтати за нею.

Сад вразив дітей своїми розмірами та кількістю грядок, на яких зеленіли всілякі рослини. Маринка і Віталік з подивом розглядали огірки, що зріли, і помідори, що наливаються кольором. Це все, що вони змогли розпізнати серед буяння зелені.

– Ой, а це що, полуниця? – захоплено вигукнула Маринка, тицяючи пальцем у кущ з ягодою.

– Полуниця, – підтвердив дід і дав дозвіл дітям зібрати червоні ягідки.

Ті спантеличено зазиралися, бо не розуміли, куди це все збирати. Дід похитав головою, зібрав у жменю з п’ят ягідок, занурив їх у діжку з дощовою водою і простяг дітям.

Ягода була незвичного насиченого смаку, що приємно здивувало дітей, а коли дід дозволив їм ласувати ягодами прямо з грядки, їх охопило захоплення. Мама ніколи б не дозволила їм їсти немиті ягоди, що робило полуницю прямо з грядки ще солодшою.

Поки малеча знищувала ягоди, переповзаючи від одного куща до іншого, дід дійшов до сараю і почав діставати з нього все необхідне для виготовлення гойдалок.

Потім задумливо ходив між яблунями, вибираючи гілку надійніше, і взявся до роботи. Залучені шумом діти, що наїлися, відразу ж підтягнулися до яблуні і мовчки стояли, спостерігаючи за тим, як дідусь щось випилює з дерева.

– Діду, а гілка точно витримає? – засумнівався Віталій, який звик виключно до пластикових та металевих конструкцій.

– А ось це ми зараз перевіримо, – сказав дід Сергій і підхопив онука. Він підніс хлопчика до гілки і звелів зачепитися за неї руками. Переконавшись, що онук висить, повернувся до внучки, зробивши ту саму процедуру.

Внуки висіли на гілці, а та й не думала прогинатися чи підламуватись. Знявши дітей з дерева, дід продовжив своє заняття, а діти оживилися і почали завалювати його питаннями, на які той охоче відповідав.

А в яке захоплення вони прийшли, коли дід дав їм команду видертися на яблуню, щоб допомогти йому закріпити там мотузку для майбутніх гойдалок!

Нарешті, гойдалка була готова, і дідусь запросив дітей провести перші випробування. Спочатку недовірливо, але потім все сміливіше, онуки розгойдувалися на справжнісіньких гойдалках, весело верескуючи і регочучи на все горло.

Коли бабуся прийшла кликати їх обідати, Маринка та Віталік не хотіли йти, але їх запевнили, що по обіді вони зможуть прийти і знову продовжити веселощі.

Їли онуки з апетитом, накручуючи суп уприкуску з бабусиним капустяним пирогом. Швидко змолотивши обід, діти знову помчали грати в сад і провели там майже цілий день, йдучи до будинку тільки для того, щоб попити води і стягнути шматок пирога. Ні кури, ні Мухтар їх уже не лякали.

За вечерею дід обмовився, що збирається вранці сходити на рибалку, і онуки, які ніколи на ній не були, звичайно ж, напросилися з ним. Їх не злякав навіть ранній підйом.

Вранці дід їх ледве розбудив і вже хотів піти без них, але цікавість таки взяла своє. Снідати онуки, які не прокинулися до кінця, відмовилися, тому бабуся зібрала їм перекус із собою.

На вулиці було ще свіжо, тож Маринка та Віталік мерзлякувато щулились і міркували, що від такої пригоди можна було б і відмовитися, зате спали б у затишному ліжечку.

Але вся їхня сонливість пройшла, коли вони вийшли з села і перед ними розкинувся луг, на якому лежало туманне покривало, підсвічене променями сонця, яке сходило. Дітям здавалося, що вони потрапили до чарівної казки, вони йшли, розкривши роти, і зовсім не дивилися під ноги.

Далі дід їх повів через ліс, який теж тільки починав прокидатися, але в цій світанковій тиші виразніше було чути спів птахів, який у місті завжди перекриває шум автомобілів та інших міських звуків. Такої живої тиші діти ще не чули.

А дід ішов і розповідав їм історії про бешкетного лісовика, грайливих русалок і страшну, але добру Бабу Ягу, а Маринка та Віталік навіть думати вже забули про те, що не виспалися, не снідали і ноги мокрі від роси.

На березі дід змайстрував онукам вудки, показав, як закидати їх, але на улов не розраховував, бо Віталик послизнувся на мокрій глині ​​і бовтнувся у воду, розлякавши, за словами діда, не лише всю рибу, а й усіх жаб, і русалок. Маринка так сміялася з брата, що теж не втрималася на ногах і теє шльопнулася у воду. Риби додому вони не принесли, але діти цього зовсім не засмутилися.

Батьки, що приїхали через тиждень, не впізнали своїх дітей. Маринка та Віталік з гиканням носилися по двору, лякаючи курей і намагаючись осідлати Мухтара, який погоджувався бути осідланим, але тільки лежачи, бо бігати спекотно.

Діти явно набрали ваги і засмагли, переставши нагадувати бліду недугу, як ще тиждень тому їх називала бабуся Ніна. А ще вони не стали накидатися на батьків з вимогою негайно дати їм зарядку для смартфона, натомість розповідали, чим займалися весь цей тиждень.

– А потім ми з бабою Ніною ходили корову годувати і козу. А дід нам справжнісінькі гойдалки зробив, а ще ми на рибалку ходили, курінь побудували і їли картоплю з багаття! І купалися! І ще від гусей тікали! Це ти тікала, а я їх зовсім не боюсь! Ой, там по нас Колька з Вікою зайшли, ми підемо? Бо нам ще штаб добудовувати треба.

Під таким шквалом дитячих емоцій батьки сиділи, як прибиті. Тільки, коли діти вивалили на них всю найважливішу інформацію і, схопивши зі столу по пиріжку, втекли грати з друзями, що раптово з’явилися, змогли якось зібрати думки в купу.

– Але як? Їм зовсім нічого не цікаво, їм тільки смартфони і потрібні були! – нарешті зміг сформулювати тато, але відразу отримав ложкою в лоб від бабусі.

– Це ви їм не цікаві! Засунули дітям смартфони, вирішили, що все на цьому виховання закінчено? Дітям все цікаво, але якщо батьки не можуть зацікавити, то вони шукають цього в телефонах, а де б ще? Ви самі телефони з рук не випускаєте, то чого від дітей хочете?

Батьки присоромлено замовкли та відсунули від себе свої смартфони.

– Значить так, онуки до кінця літа залишаються у нас, і ви давайте беріть тиждень відпустки і теж приїжджайте, ми і вас від телефонів відучимо, ви за ними зовсім життя не бачите.

З двору долинали радісні крики хлопці, у кухні стояв одуряючий аромат домашньої випічки, а в дерев’яному будинку було якось особливо затишно й утихомирююче. Батькам і самим гостро захотілося у відпустку, щоб дивитися козу, їсти картоплю з багаття та лякати криками риб, жаб та русалок.