Прийшла до мене 55 літня Марія на консультацію. Вона хотіла порадитись, чи розлучатись їй з чоловіком. Послухавши її історію, я дав їй пораду

Люди всі різні. Щастя розуміють по-різному. І тому причини, через які люди одружуються, теж у всіх різні. Як і різні у всіх причини, які змушують розлучатися.

Років зо два тому до мене звернулася Марія за консультацією. Вона не могла вирішити, розлучатися їй чи не розлучатися?

– Як скажете, – каже Марія, – так і зроблю.

Вислухавши її історію, я зрозумів, що Марія зі своїм чоловіком у шлюбі більше тридцяти п’яти років.

Марія – моя ровесниця, їй 55. Чоловік старший за неї на десять років, йому 65.

За час спільного життя вони виростили трьох дітей. Діти мешкають окремо.

Марія та її чоловік мають три квартири в столиці, які залишилися їм у спадок від батьків. Ці квартири вони здають. І на ці гроші безбідно мешкають. Обидвоє одержують гарну пенсію. Взимку живуть у місті. Влітку виїжджають на дачу.

Кохання між ними немає вже давно. Як каже Марія, вона повністю охолола до чоловіка, коли вперше дізналася, що він їй зраджує. Це було двадцять років тому. Тоді й зайшла вперше про розлучення.

Марія повернулася до батьків, залишивши чоловіка разом із дітьми. Чоловік тоді дуже переживав, благав пробачити його та повернутися. І за тиждень вона повернулася додому. Всі були щасливі. Окрім Марії. Камінь із її душі так і не впав. Вибачити його та забути вона не змогла.

І ось минуло ще 15 років і Марія задумалася про розлучення.

– Чому саме зараз? – Запитав я.

– По-перше, діти вже дорослі, самостійні, живуть своїм життям, – сказала Марія. – А по-друге. Його та моїх батьків уже немає. Адже це саме вони наполягли на тому, щоб ми не розлучалися двадцять років тому і зберегли сім’ю. Але найголовніше не це. Три роки тому я познайомилася із чоловіком. Це було у Дубаї. Я там була 10 днів. Путівкою. І він був один. Ну ось там ми й познайомилися, коли на верблюдах каталися.

– Ви його любите? – Запитав я.

Вона знизала плечима.

– Як вам сказати, – Марія задумалася. – Я б не назвала це любов’ю у тому сенсі, як Ви її визначаєте. Але… Нам цікаво одне з одним. Ми подобаємось один одному. Це, знаєте, як друзі в дитинстві, з якими цікаво та весело проводити час. Ми, як діти, зустрічаємося і… влаштовуємо собі різноманітні розваги. Цього літа разом відпочивали в Туреччині.

– Він одружений? – Запитав я.

– Так, – сказала Марія. – Одружений. Двоє дітей.

– Вік?

– На рік мене молодший, – сказала Марія. – То що Ви скажете? Розлучатись мені?

– А Ваш чоловік? – Запитав я. – Невже він нічого не помічає?

– Уявлення не маю, – сказала Марія. – Та мені, якщо чесно, байдуже. Ми вже давно живемо кожен своїм життям. У нього свої інтереси, у мене свої. Таке враження, що ми обидвоє начебто у паралельних світах перебуваємо.

Ми так навчилися жити, що навіть не помічаємо один одного. Можемо навіть не бачити один одного по кілька днів і не турбуватися, поки раптом не помітиш, що когось не вистачає. Зателефонуєш, з’ясуєш, чи все гаразд і… На цьому все.

Навіть діти вже помітили, коли в гості приїжджають. Ви, кажуть, як не рідні одне одному. А ми лише мило посміхаємось і нічого на це не говоримо. Ми й справді як чужі. Мені іноді навіть страшно стає. Інод здається, що це якийсь сон. Не кошмарний, але якийсь безглуздий-безглуздий сон.

Таке враження, що ми робили якусь спільну роботу, і ось робота вже зроблена, і нам треба розлучитися, але ми не розлучаємося, тому що за нами не приходять і не ведуть нас один від одного. Ну щось на кшталт цього. Розумієте?

– Розумію, – сказав я. – А у Вашого чоловіка є хтось? Я маю на увазі, як у вас.

– Не знаю, – відповіла Марія, – може, й є. Та мені все одно. Адже він уже сім років як на пенсії. Або на стадіоні – хокей, футбол, або на дачі. Щочетверга з кимось у лазню ходить. Рибалку любить: і літню, і зимову. Він навіть спеціально для цього купив маленький позашляховик, щоб цілий рік кудись їздити. Ну от і їздить із кимось.

– А як Ваш чоловік віднесеться до того, що Ви хочете його покинути? – Запитав я.

– Засмучиться, мабуть, – відповіла Марія. – Думаю, що засмутиться.

– А що Вас зупиняє від розлучення? – Запитав я. – Чому Ви звертаєтеся за порадою до мене?

– Так, якщо чесно, зупиняє вся ця метушня, вся ця морока з нерухомістю, яка обов’язково почнеться через розлучення, – сказала Марія. – Так не хочеться витрачати на все це свій час.

– Думаю, що не треба вам розлучатися, – впевнено сказав я.

– Думаєте, не треба? – Запитала вона. – А чому?

– А причин не бачу, – сказав я.

– Причин не бачите? – Здивувалася вона. – А хіба той факт, що я його не люблю – це не причина?

– У Вашому випадку – ні, – сказав я. – Не причина.

– Поясніть, – попросила вона.

– Скажіть, Маріє, а Ви щаслива жінка? – Запитав я. – Тільки не поспішайте відповідати. Подумайте.

Вона подумала. А подумавши, відповіла.

– Я щаслива жінка.

– Отож я й не раджу Вам розлучатися, – сказав я. – Не бачу в цьому сенсу. Ви – щаслива жінка. Чи зробить розлучення Вас щасливішою? Не думаю. Мороки зайвої додасть, а щасливішою – ні, не зробить. А тоді – навіщо?

– Отже, Ви радите залишити все так, як є? – Запитала вона.

– Залишайте все як є, – сказав я.

На цьому ми попрощалися.

Марія подзвонила мені десь через півтора роки.

– Дуже дякую Вам, – сказала Марія, – за те, що не дозволили мені піти від чоловіка.

По її голосу я зрозумів, що в її житті трапилося щось страшне.

– Що трапилося? – Запитав я.

– Тиждень тому мій чоловік пішов у світ інший, – сказала Марія. – Серце. До цього він майже півроку не вставав із ліжка. Я не знаю, що зі мною було б, якби… Ну Ви розумієте…

– Я розумію, – сказав я.

– Ще раз велике Вам спасибі.

– Будь ласка.