Провчила нахабну родичку, яка хотіла мене використовувати

Буквально років 6 тому, я зовсім не вміла називати ціни за свою роботу і  відмовляти людям. Я тоді сиділа в декреті мізерну допомогу, на яку можна було купити хліба і пляшку молока. Тоді я і почала в’язати на замовлення.

Ціни на в’язання у мене були чисто символічні, тому замовників було багато, а грошей не дуже. Тому я в’язала дуже багато, навіть на прогулянці з дітьми. Бувало, що я в’язала за залишки хорошої пряжі або за продукти. Одна знайома платила мені продуктами і це було набагато вигідніше і краще для мене ніж якби вона заплатила грошима.

Але тут почала приходити до мене моя двоюрідна сестра Олена. Вона і сама вміє в’язати, але вважала, що я в’яжу краще і швидше. Ага, як же, при наявності трьох дітей, один з яких немовля. У Олени двоє дівчат, і їй дуже подобалися платтячка, які я в’язала для замовників. Але починала вона здалеку.

– Ой, можна я до тебе прийду, разом пов’яжемо. Мені треба рукавиці дов’язати.

Прийшовши до мене, вона обов’язково брала з собою молодшу дочку, якій було близько півтора року. Відповідно, за нею дивитися треба, та й за моїм молодшим теж, тут починалося:

– Дов’яжи мені, я за дітьми пригляну, пограю, погодую.

Йдучи, вона залишала свої роботи зі словами, мовляв, ти все одно в’яжеш, закінчи, що важко. Я мовчки терпіла, родичка як ніяк. Так я дов’язала кофтинки для дівчаток, потім і сукні, а про шапочки, рукавички, шкарпетки й говорити нема чого. Сукню для сніжинки на ранок я в’язала сама, оскільки вона не встигла.

Все це було безкоштовно. Відповідно кількість замовлень у мене поменшала, я перестала встигати все робити, грошей катастрофічно стало не вистачати, попри зарплату чоловіка. Якщо брала замовлення, то в’язала ночами.

Коли Олена почала в’язати собі плаття, я їй відразу сказала, щоб на мене не сподівалася. Вона лише відмахнулася у відповідь. Тоді я перестала готувати до її приходу. Вперше, коли вона зібралася годувати мого сина і свою дочку, я відправила Олену в магазин за молоком.

– Кашу треба зварити, молока немає. Я не встигла купити до вашого приходу.

Грошей їй я не дала, довелося їй купувати молоко на свої та варити малюкам кашу. Після цього Олена образилася на мене і близько місяця колупала свою сукню одна. Зрозумівши, що їй самій не закінчив, вона знову прийшла до мене, забувши попередити про це. А я збиралася мити вікна. Прийшовши до мене, вона почала просити допомогти їй з сукнею.

– Добре, – сказала я, – той час, що я в’яжу, ти мені будеш мити вікна.

Вона знехотя погодилася. Поки вона мила два вікна, я їй в’язала. Як тільки вона закінчила, я теж припинила.

– Ой, так мало зв’язала, я тобі цілих два вікна помила. Давай я тобі залишу.

– Скільки ти мила, стільки я і в’язала. А хто мені замовлення в’язати буде і домашню роботу робити?

– Подумаєш, тут трохи залишилося, дітям сукні ти швидко в’язала.

– Дітям – це не дорослим. Тут ще пів сукні в’язати. Залишай, а завтра ти прийдеш білизна погладиш і порядок наведеш, а я в’язати буду. Або плати як всі.

Олена розгнівано забрала своє в’язання:

– Зовсім знахабніла, рідня називається! Я що тобі, робоча сила, чи що? Ще й гроші повинна платити. Тут роботи на дві години всього! Подумаєш, поділ зв’язати.

Після цього вона знову поривалася прийти, але я нагадувала їй умову, від яких вона гордо відмовлялася, попри те, що їй дуже хотілося сукні.

Її вона так і не дов’язала, до мене ходити теж перестала. А я і рада була, невже навчилася відмовляти та заподіювати добро на шкоду собі?