Прокидаюся серед білого дня. Лежу посеред вулиці, а через мене люди переступають…

– Більше текти не буде! Приймайте роботу! – сказав сантехнік і включив кран. Я заплатив гроші і почав було його проводжати, але дивлюся гість мнеться.

– Щось ще? – запитав я.

– А вам потрібен старий змішувач? – запитав він у лоб.

– Ні, а вам для чого? – поцікавився я.

– У вас в під’їзді на другому поверсі живе Марія Іванівна. У неї ще собака така кудлата. Так у неї кран взагалі розпався на частини. А я ваш змішувач підлатати і поставлю їй. Не думайте, абсолютно безкоштовно.

– А звідки такий альтруїзм? – запитав я.

– Що перепрошую? – не зрозумів дядько Василь.

– Ну який вам сенс старенькій допомагати? – продовжував я.

– Я вам розповім, тільки не смійтеся. У мене син в армію йшов. Ми так з ним непогано прийняли, і його товариші допомогли. Він зі мною телефонами обмінявся, щоб в армію не брати свій новий айфон. Я дав йому  старий кнопковий. І тут-то і трапилася зі мною оказія. Треба було йти додому, а я ж ще на роботу зайшов. Ще там прийняв …

Прокидаюся серед білого дня. Лежу посеред вулиці, а через мене люди переступають. Я бігом почав нишпорити біля себе в пошуках айфона. А його ніде немає. Лежу я в спортивних штанях і футболці. Там точно ніяких кишень теж немає.

У мене все перед очима попливло. Той телефон коштує, як моїх три зарплати. Та ще й синочок довірився, а я козел так опозорився. Прийшов я додому, став роздягатися, знаходжу в шкарпетці записку.

«Я вас підняти не могла. Телефон забрала до себе, щоб не вкрали. Марія Іванівна» і адреса вашої сусідки. З тих пір я вже рік до неї ходжу і допомагаю. Таких людей берегти треба!

Я простягнув сантехніку змішувач і закрив за ним двері. Так, бувають дивні зближення …