Продав речі дружини, які вона кілька років не носила, а вона влаштувала мені скандал

Моя дружина – натуральний шопоголік. Ще в неї, напевно, є синдром Плюшкіна. Це коли люди нічого не викидають, а всі збирають і складують. Тільки це у неї поширюється виключно на предмети особистого гардероба.

Головне, зі мною та дітьми у Наташі таких проблем немає. Тільки бачить, що дитина виросла з якоїсь речі – тут же її продає, віддає чи дарує комусь. Якщо в мене порвалися штани, шкарпетки, футболка – теж викидає без жодної жалості. Ну іноді на дачу відвозить.

А ось її гардероб це щось із чимось. На мою думку, вона там уже років двадцять нічого не викидала. Про що говорити, якщо я знайшов у неї сукню, і Наталка сказала, що носила її ще в школі! 

Ні, фігура у неї прекрасна, вона б і зараз у нього влізла. Тільки ось уже таке сто років ніхто не носить. Навіщо зберігати?

У нас в будинку вже є окрема кімната для її одягу та взуття. І там все вбито. Коли я зрозумів, що місце в гардеробі закінчилося, вирішив, що настав час вживати заходів.

Спробував поговорити з дружиною по-доброму. Пояснив, що в нас удома вже немає місця, що вона все одно більшу частину своїх речей не носить і не носитиме. Запропонував кілька варіантів на вибір: продати, роздати подругам, віддати на благодійність.

Але ці варіанти дружина категорично відкинула. Тоді я почав діяти по-своєму. Знайшов за оголошенням жінку, яка скуповувала речі і домовився з нею. І став потроху продавати їй той одяг. Більше вибирав те, що лежить уже давно і те, що виглядало новим, але дружина це ніколи не вдягала.

Мій бізнес-проєкт виявився цілком успішним. Звичайно, величезних грошей я за це не отримував, але принаймні в гардеробній дружині тепер стало можливо хоча б розвернутися. І взагалі, зайти туди без страху, що зверху на голову впаде якась сяк-так впхнута коробка з черговою парою босоніжок.

А потім Наталці раптом знадобилася якась стара сукня. Здається, вона у ній випускалася з інституту. А тут у них мала відбутися зустріч випускників, і туди дружина зібралася вдягнути цю сукню. Власне, так вона в процесі пошуку і виявила, що зникло не тільки воно, а й інші речі.

Звичайно, у цьому злочині століття вона насамперед запідозрила мене. Я зробив одну спробу відбрехатися, мовляв, може, ти сама викинула і забула. Але тут же зрозумів, що то був невірний хід. І у всьому зізнався.

– Як ти міг?! – закричала Наталка. – Як це взагалі тобі на думку спало?

– Та я вже давно про це мріяв, – відповів я. – І все б і далі так йшлося за моїм планом, якби не ваша зустріч випускників.

– Я що, сліпа, по-твоєму? – запитала у мене дружина.

– Ну, за чотири місяці ти нічого не помітила, – відповів я. – Я визнаю, що неправий, якщо ти перелічиш мені хоча б половину речей, яких тут не вистачає.

– Та легко! – вигукнула Наталка.

Через годину вона спромоглася згадати близько однієї п’ятої того, що я продав. Думаєте, після цього дружина визнала, що я мав рацію?

Ні, вона ще більше образилася, сказала, що в мене не було жодного права так робити, і взагалі, вона зі мною не розмовляє.  І тепер я у дивному становищі. Дружина на мене ображається і каже, що я тепер маю купити їй стільки ж одягу та взуття, скільки продав, і тоді вона мені простить.

Мало того, що це витрачання грошей, так ще й я чудово розумію, що вона все це все одно не встигатиме носити.

А ще моєю метою було розвантажити гардероб, а вона хоче зайняти це місце новими шмотками. Якось я навіть заїкнувся, що в неї, можливо, є з цим деякі проблеми і нам варто було б сходити до фахівця. На це Наташа відповіла, що проблеми будуть у мене.