Поїздка до бабусі-мачухи стала для мене важливим уроком

Моя бабуся померла, коли мене ще й на світі не було. Мій дідусь, не дочекавшись сорокового дня, одружився з іншою. Він взяв собі дружину на двадцять років молодшу за себе.

Загалом, одружився мій дідусь на молодій, а вона народила йому двох дітей. Надя за мене на рік старша, а Коля був на рік молодший за мене. Дідові, звісно не до нас, внуків, йому своїх дітей треба було виховувати. Їздили ми до нього в гості дуже рідко.

А одного разу я до діда в гості поїхала, мені було в той час одинадцять років. Тато посадив мене на міжміський автобус і через пару годин я була вже на місці. Вперше я побачила своїх дядька і тітку, майже моїх ровесників.

Ми подружилися – Надя і її подруги стали моїми подругами. Ми грали в паперові ляльки – самі їх малювали, розфарбовували, вирізали для ляльок сукні з кольорових обгорток від цукерок. У нас були не тільки ляльки-дівчата, а й ляльки-хлопчики. Ляльки дружили, сварилися, закохувалися, одружувалися. Ми влаштовували лялькам веселі весілля…

Коли набридали ляльки – грали в м’яч, ходили в Дубники за черемхою. Черемхи набирали повні трилітрові бідони. Потім ягоди пересипали мукою, напевно для того, щоб вони не злипалися. Ягоди ставали білими, як ніби припудрені борошном. І в такому вигляді ми їх їли.

Одного разу ми з дівчатами грались і стали кидатися реп’яхами. Колючка від реп’яха потрапила мені в око. Було дуже боляче. Око нестерпно кололо, я плакала, а вранці бабуся-мачуха повела мене в лікарню.

Треба сказати, що працював один дідусь. Його дружина не працювала, займалася господарством. По дорозі в лікарню вона постійно бурчала: «Робити мені нема чого, як тільки з тобою по лікарнях ходити!»

Я мовчала … що я могла сказати? Я звикла, що коли зі мною щось траплялося, то мама робила все, щоб я знову була здорова. Мені здавалося, що тільки так і повинно бути, а тут я зрозуміла, що значить чужа людина – ти їй заважаєш, їй не до тебе.

Колючку в поліклініці мені успішно витягли, око поступово стало гоїтися. Але це була не остання неприємність, яка зі мною тоді сталася. Мама відправила мене в гості в нових туфлях. Жорсткі туфлі стерли мені п’яту до крові, тим більше що я носила їх на босу ногу, без шкарпеток. Я накульгувала, терпіла, нікому нічого не говорила. Пам’ятала, як бабусі-мачусі не подобалося водити мене в поліклініку.

І нарешті поїхала додому. Дідусь сам поїхав зі мною на міжміському автобусі та здав мене татові з рук в руки. А потім ми з татом вже на поїзді через кілька годин приїхали до себе додому.

І тут мама сплеснула руками, побачивши, що сталося з моєю стертою п’ятою – там був нарив, і вся нога до коліна розпухла. Мама відразу ж повела мене до лікаря. Нарив розкрили, ногу до коліна забинтували з маззю Вишневського, а мені почали колоти пеніцилін. Я акуратно ходила на перев’язки. Нарешті, пухлина з ноги спала, п’ята зажила.

Такою була моя перша самостійна поїздка.