Повезло Лесі з свекрухою. Вона їй не тільки відкрила очі на зради чоловіка, а й допомогла врятувати шлюб

Увійшовши до квартири, Василь не звернув увагу на велику валізу, що стояла в кутку передпокою. Мало що там стоїть. Тим більше, що останнім часом Василь взагалі був не дуже уважним до того, що відбувалося в його домі. Тому одразу пішов у ванну, а звідти – на кухню. Він був упевнений, що на нього чекає вечеря в сімейному колі. Але на кухні нічого очікуваного не було.

«Дивно, — подумав Василь. – Де Леся? Де діти?”

Лесю він знайшов у вітальні. Вона дивилася на телевізор.

– А що відбувається? — спитав він. – Де всі?

— Якщо ти маєш на увазі дітей, то старші у моєї мами, — відповіла Леся. – Молодший спить.

– Зрозуміло, – сказав Вадим. — А годуватимуть мене в цьому домі?

– Ні, – просто відповіла Леся. — Не будуть тебе тут більше годувати.

– Це ще чому?

– А нехай тебе годує та, з якою ти зустрічаєшся, – відповіла Леся.

— Що за нісенітниця? З ким я зустрічаюся?

— Забув із ким зустрічаєшся?

– Не розумію, про що ти, – Василь не здавався.

– Студентка. Вдвічі молодша за мене. Її, якщо я не помиляюся, Катею звуть?

Василь зрозумів, що відмовлятися безглуздо, його розкрили.

– І що ти хочеш? — гордо спитав він.

– Хочу, щоб ти пішов, – сказала Леся. – Твої речі я вже зібрала. Валіза — у коридорі. Будеш йти, зачини двері. Ключі не забудь залишити.

— Що за нісенітниця? З якого дива я повинен залишати ключі? Тут живуть мої діти!

— Не примушуй мене міняти замки, — відповіла Леся.

«Звідки вона дізналася? – подумав Василь. — Невже мама їй розповіла? Та ні. Не може бути. Мама не могла. Адже я її син. Хоча… Іноді мені здається, що вона любить Лесю більше. І тому все можливо. І куди мені зараз? До мами? Я сьогодні не планував бути в неї. Але що робити. Доведеться їхати до неї».

Василь не знав, що його мама приїжджала до Лесі рано-вранці. Відразу, як він пішов на роботу.

— Треба побалакати, — сказала Людмила Павлівна.

Вислухавши свекруху, Леся сумно посміхнулася.

— А навіщо ви мені це все розповіли? — спитала вона.

— Тому що рано чи пізно ти про це дізнаєшся. Не від мене, то від когось іншого. І я подумала, що краще тобі дізнатися про це від мене.

— Ви хочете, щоб я попрощалася з Вашим сином? — спокійно спитала Леся.

– Навпаки. Хочу, щоб ти його вибачила, і ви не розлучалися. Але я боюся, що ти його не вибачиш.

– Чому?

— Тому що я не пробачила б. Я і з батьком його розлучилася з цієї причини. Застала його з іншого. І того ж дня взяла Василя і пішла до своєї мами. Він тоді ще був маленький. Не пам’ятає це.

Леся замислилась.

— Може, тоді краще було б не казати мені взагалі нічого? — спитала вона. — Я б нічого не дізналась. І ми б продовжували жити, як раніше.

— Не краще, — впевнено відповіла Людмила Павлівна. — Такі речі, якщо приховувати, то добром не закінчуються. І що довше приховувати, то важчі наслідки.

Та й не можу я про таке мовчати. Були б ви для мене чужими, я, може, й змовчала б. Я за нього переживаю, і за тебе. А особливо – за онуків. З ними що буде? Що вони скажуть, коли дізнаються, що їхня мама та тато розлучаються?

— І давно це в нього почалося?

— Близько року, — відповіла Людмила Павлівна.

Рік тому у Лесі та Василя народилася третя дитина. Леся згадала той важкий для неї період. Її злили всі. Особливо чоловік. Тому що це саме він наполіг на третій дитині.

Леся не хотіла. Але Василь зробив усе, щоб умовити її. І Леся погодилася. Народився чудовий малюк. Але в Лесі щось зламалося. Вона перестала бути доброю. У її душі з’явилося багато агресії. І ні на когось, а на власного чоловіка. А він, щасливий і задоволений, нічого не помічав і чіплявся зі своїми ніжностями.

Леся, як могла, намагалася стримуватися і не зривати на ньому свій постійний настрій, але це не завжди виходило. Василь ображався, але нічого не казав.

А Леся тоді навіть серйозно задумалася про розлучення. Але взяла себе в руки.

«Це пройде, — подумала вона, — навіщо руйнувати сім’ю. Не треба”.

Леся впоралася з цією важкою ситуацією багато в чому завдяки Людмилі Павлівні. Та якось одразу вгадала настрій невістки і допомагала їй у всьому. Приїжджала мало не щодня. Сиділа з дітьми, відпускаючи Лесю погуляти.

— Тобі треба погуляти, — казала Людмила Павлівна. – Одній А за дітей не хвилюйся. Я буду з ними.

І Леся могла дозволити собі довго гуляти містом і думати. Це їй допомогло впоратися зі своїми емоційними переживаннями. Але зараз, вислухавши свекруху, Леся зрозуміла, що себе вона заспокоїла, а от сімʼю не врятувала.

«Немає нічого дивного, що він почав зустрічатися з іншою, — думала вона. — Я сама його на це підштовхувала. Не спеціально, звичайно, але яке це має значення».

— Це та сама жінка? – запитала Леся.

— У тому й річ, що спочатку були різні. А останні півроку він з однією зустрічається. Катя її звати. Студентка Їй нещодавно 19 виповнилося. Хочу, щоб ти знала, я на твоєму боці. І якщо ти вирішиш розлучитися з моїм сином, я зрозумію. Але не позбавляй мене можливості з онуками зустрічатися. Дуже тебе прошу. А я тобі допомагатиму.

Леся замислилась.

«Чоловік каже мені, що їде у відрядження, а сам у цей час зустрічається з іншими жінками на квартирі своєї мами, — думала вона. – І що робити?”

— Я вже з ним по-різному намагалася розмовляти, — тяжко зітхаючи, скаржилася Людмила Павлівна.

– А він?

– А що він? Посміхається у відповідь.

— Посміхається, кажете?

«Скоріш за все, у них нічого серйозного, — думала Леся. — Але заборонений плід — солодкий. І коли спробувавши, він уже не може від такого відмовитися і зупинитися. І, швидше за все, він взагалі ні про що не думає. Їй же всього 19. І він трохи очманів від такого щастя, що звалилося на нього, як йому здається».

— Каже, що він нічого такого не робить. Нині, каже, всі так живуть. Я йому погрозила, що все тобі розповім.

– А він?

— А він сказав, що я можу забути про своїх онуків, — відповіла Людмила Павлівна. — Тому що ти — жінка злопам’ятна, мстива. Не пробачиш. І покараєш нас обох. Тут я одразу злякалася і вирішила тобі все розповісти.

Леся знову замислилась.

— Оскільки в тому, що трапилося, є і моя вина, — сказала вона, — я мушу все виправити. Але не знаю, як.

— Давай ми разом щось придумаємо? – запропонувала Людмила Павлівна.

І вони вигадали спільний план дій, в результаті якого Леся зібрала речі Василя і попросила піти.

Василь вийшов із під’їзду. Його вигнали з дому, але настрій у нього був добрий.

«Все на краще, — подумав він. — Зате не треба нікого більше обманювати та хитрувати. Ось тільки їсти хочеться. Поїду до мами. Вона нагодує».

А щоб було не так сумно, він подзвонив Катерині і запросив її в гості до своєї мами.

І вже за годину вони обидвоє стояли перед дверима Людмили Павлівни, яка не пускала їх у квартиру. А своїми ключами Василь відчинити двері не зміг. Його мама змінила замки у дверях.

— Ось до неї й їдь, — сказала Людмила Павлівна, киваючи на Катерину, тримаючи двері на ланцюжку. — А я тут не маю місця для ваших зустрічей.

– Та ви що? – вигукнув Василь. — Здуріли всі? Спершу одна виганяє з дому. Але там — добре. Сам винен. А тепер ще й ти мені псуватимеш нерви. Ану, відчиняй двері зараз же.

– Обійдешся.

— Це моя квартира!

— Нічого подібного, — відповіла Людмила Павлівна. — Ця квартира моя. Вона на мене одну оформлена. А ти зареєстрований в квартирі свого батька, від якого я пішла, коли ти був маленьким. Ось до нього і їдь.

– Ти пропонуєш мені їхати до батька? До двокімнатної квартири? Де, крім нього, мешкає ще четверо?

– Саме так. А тут нема чого тобі робити!

— Та що з нею розмовляти, Вася, — гидливо сказала Катерина, — поїхали до мене. Мені батьки винаймають квартиру. Нам там ніхто не завадить.

— Точно, — погодився Василь. — Треба було одразу до тебе їхати. А тобі, мамо, я це пригадаю.

Людмила Павлівна та Леся розрахували все точно.

— Якщо в нього там справді щось серйозне, — сказала Людмила Павлівна, — він лишиться з нею назавжди.

– І тоді ми розлучимося, – сказала Леся.

— А якщо ні, то він піде від неї вже за місяць, і прийде до мене, — сказала Людмила Павлівна. Більше йти йому нема куди. Не до батька ж у двушку, де і без нього четверо живуть.

– А Вв скажете йому, що ще можна все виправити, – продовжила Леся, – якщо вибачиться.

— Він скаже, що таке не пробачають, — казала Людмила Павлівна.

— А ви йому скажете, що якщо дуже добре попросити, то пробачать.

— Зараз ми вдвох придумаємо, як йому вибачатися і що говорити при цьому.

— І коли він зробить усе, що ви порадите, ми знову будемо разом, — підсумувала Леся.

Так воно й сталося. Але лише Василь пішов від Катерини не за місяць, а набагато раніше. Тому що життя сорокарічного чоловіка з 19-річною студенткою у неї на орендованій квартирі виявилося не таким веселим, як Василю уявлялося.

Василь хоч і зустрічався з Катериною вже тривалий час, але вдома вона ніколи не мала. І йому не сподобалося у її квартирі.

А точніше, йому не сподобалася, що Катерина не стежить за чистотою в ній. Підлоги – брудні. В усіх кутках квартири — павутиння. А на кухні було багато тарганів. Василь, як побачив, навіть злякався.

— Чому в тебе так брудно у квартирі, Катя? – вигукнув він.

– Брудно? – здивувалася Катерина. – Не помічала. Втім, я тут рідко буваю.

— І в холодильнику в тебе було пусто. Чому?

— Я вдома не їм, — відповіла Катерина. — Я взагалі взагалі рідко буваю. Цілими днями чи в інституті, чи у когось у гостях.

– Тут брудно.

– Не будь занудою. Ти як мій тато. Пішли спати?

— А чому простирадла — сірі? І подушки без наволочок. А підодіяльники є?

— Ти не про те думаєш, — сказала Катерина. — При чому тут простирадла, підодіяльники та якісь наволочки, коли в тебе є я. Не бурчи. Вимикай світло.

Василь подивився на годинник. Було вже пізно йти кудись і шукати щось інше. Він вимкнув світло і перехрестився.

А вночі йому здавалося, що по ньому хтось повзає та кусає. А коли він увімкнув світло і подивився, з’ясувалося, що йому не здається. То були клопи.

А ще серед ночі прийшов однокурсник Катерини, якому не було де ночувати, і вона пустила його на кухню.

— Я йому на підлозі матрац поставила. Він о сьомій ранку піде. Не хвилюйся.

«Ні, — подумав Василь, швидко одягаючись. — Років двадцять тому я, мабуть, і не звернув би уваги. У ті часи я й не таке заплющував очі. Але сьогодні я вже не той. Вік дається взнаки».

– Ти куди? — спитала Катерина.

– Піду прогуляюся, – відповів він. — Щось не спиться.

Василь вийшов із під’їзду, викликав таксі та поїхав до мами. Ось тепер Людмила Павлівна пустила його додому та навчала, як жити далі.