Повернулась з прогулянки, а діти поліцію і швидку викликали…

Зі мною на одному сходовому майданчику живе дуже мила і привітна бабуся. Раїсі Павлівні 68 років, вона вже на пенсії. Ми з нею досить часто спілкуємось.

У неї є і діти, і внуки, але вона дуже самотня – ніколи її рідні витрачати час на неї. Так, подзвонять дуже рідко, перевірити чи жива… Раніше вона сама їм багато разів на день дзвонила, потім набридло нав’язуватись.

А недавно цю бабусю познайомили з дідусем. Вона забула про всі свої болячки, про сім’ю. Дідусь – людина старих стандартів, за своєю пасією доглядає за всіма правилами: парк, кіно, знайомство з родиною. Дідусеві діти приділяють їй більше уваги, ніж рідні.

Тут раптом рідні згадали, що бабуля давно не дає про себе знати. Стали дзвонити – не підходить, але ж завжди вдома була, нікуди їй ходити. Мобільного у бабусі немає, не заслужила у дітей навіть кнопкового… Цілий день дзвонили на домашній – тиша.

А бабуся з ранку з дідусем в кіно пішла, потім гуляли, потім дідусеві діти покликали на вечерю. Додому бабуся прийшла о дев’ятій вечора. А біля будинку поліція, «швидка», ритуальні послуги… Діти викликали. Якщо бабуся не підходить до телефону, значить померла.

Бабуся наша – жінка інтелігентна, ніколи на підвищених тонах не розмовляла, а тут як завелася:

– Ах ви, іроди прокляті, поховати мене встигли! Мабуть, вже й квартиру мою поділили? Ви б хоч, перш ніж в поліцію та в «швидку» дзвонити, у смерті моїй переконалися, щоб напевно!

Діти шоковані. Мало того що бабка жива, так ще сказала, що квартиру на чужих людей переписала!

– Ех, дочко, – говорила мені бабуля. – Помирати пора, а я жити захотіла, он як буває. Від чужих дітей за короткий час отримала уваги значно більше, ніж від рідних. Думала, що життя закінчилося, молила Бога про смерть, а Він нове життя подарував.  Знаєш, що таке щастя? Щастя – це коли жити хочеться.