Послухалася сина. Тепер в старості одна
– … Найбільше боюся померти одна в квартирі! – ділиться сімдесятилітня Юлія Георгіївна. -Ніхто і не поцікавиться … Якщо тільки сусіди … Я ось читала в газеті, недавно випадок був, жінку виявили, що кілька років пролежала, муміфіковану вже … Жахливо це. Не хочеться такого! А так-то до самотності я давно звикла. Як син одружився, так я одна і залишилася …
Сина Юлія Георгіївна теж ростила одна – розлучилася з чоловіком в свої двадцять дев’ять років через його пияцтва і зради. Синові Миколці було на той момент три роки. Колишній пішов, ніяких зв’язків не підтримував, і де він зараз, чи живий, Юлія Георгіївна не знає.
– І що, так з тих пір нікого? З двадцяти дев’яти років?
– Та ні … Був один чоловік. Дуже хороший! – зітхає Юлія Георгіївна. – Але … Коля його не прийняв. Ось ні в яку. В якому ж це році було? Ну так, Миколці вісім виповнилося, мені, значить, тридцять чотири було. Рік ми зустрічалися, згадую той рік, як казку … Не вірила, що так буває. Вирішили одружитися, жити разом. Познайомила їх з Колею. І ти знаєш, от не пішло у них з самого початку. Валерій, чоловік-то мій, вже й так до нього і так … І подарунки купував і на риболовлю кликав … Але Колька уперся – не треба нам нікого, мовляв! Ні в яку! Скандалив, істерив, один раз з дому втік навіть, з міліцією шукали …
– І ви що ж? Як вчинили?
– Ну а що я? Намагалася налагодити їх відносини, як могла, і з одним говорила, і з іншим, але марно … Звичайно, я вибрала сина. Валерій пішов, як раз після втечі Колиної … Це вже було останньою краплею для всіх, звичайно … Через пару років Валерій одружився на гарній жінці, діти у них народилися, двоє синів, зараз внуки вже є. Живуть душа в душу досі. У нас же дачі поруч, бачу їх щороку. Звичайно, таких чоловіків, як Валерій, вдень з вогнем не знайти … А я так після того випадку ні з ким і не намагалася більше зійтися. Ростила Колю. Там дев’яності гримнули, стало зовсім не до любовей, вижити б. Коля виріс, одружився перший раз, потім другий, потім з другою дружиною і внучкою поїхав за кордон. Там тепер живуть, дзвонять пару раз на місяць. А я ось тут доживаю, одна. Ні, я не скаржуся … Кажу ж, боюся тільки одного – що помру…
Як вважаєте, чи правильно вчинила жінка, вибравши свого часу дитину і прогнавши непоганого чоловіка?
Жінка, яка хапається за штани, коли дитина страждає, гідна тільки презирства?
Або такі жертви абсолютно марні? Син все одно не оцінив, живе своїм життям, захотів – одружився, захотів – поїхав, заради матері ж не поступився нічим. Треба було і мамі свого часу думати більше про себе, а не про сина. Була б зараз сім’я, може бути, інші діти-внуки під боком і не було б такого щемливого почуття самотності?
Що скажете?