Попереджала мама, що Василь не такий простий, яким здається! Не слухала маму. На щось сподівалася. А на що? Що він не захоче двічі на ті самі граблі наступати? Що не зробить мені пропозицію? Ага, як же. Смішно

Валя та Василь вечеряли у ресторані.

“Ну що? – подумав Василь. — Настав час тебе порадувати, кохана. Дочекалася. А все тому, що терпляча. Не поспішала мене, не гнала, не висувала умови. Розумна ти жінка, Валентина. Ось чому я тебе люблю. І хочу зробити тебе щасливою. Ти це заслужила, Валя».

— Слухай, Валя, — сказав Василь. — А якщо мені від дружини піти?

«Ну ось і сказав! — полегшено зітхнувши, подумав Василь. — Стільки років чекав і нарешті сказав. Навіть самому не віриться».

Василь уважно дивився на Валю. Йому дуже хотілося побачити радість на обличчі коханої жінки. Але радості на обличчі Валі не було. Її обличчя в цей момент якщо й висловлювало щось, то радше байдуже здивування.

– Іди, – спокійно відповіла Валя.

“І це все? – подумав Василь. — Одне холодне «йди»? А де посмішка? А де слова подяки? Де сльози щастя, зрештою? Хіба я зараз не зробив того самого вчинку, про який мріє кожна жінка? Що відбувається? Не розумію”.

— А більше нічого спитати не хочеш? — поцікавився Василь.

– А що ще? – не зрозуміла Валя.

Василь посміхнувся, та нічого не сказав.

– Ах да! — Валя наче щось згадала. – Вибач. А куди йти думаєш?

«Дивне питання, — подумав Василь, дивлячись на Валю великими здивованими очима. — Вона думає, що в мене є ще багато інших жінок, до яких я можу піти? Оце дає! Та за кого вона мене приймає?

— До тебе, звичайно, — ображено відповів Василь. — Дивно, що ти про це спитала.

“До мене? – з жахом подумала Валя. – Я так і знала. Цього мені тільки не вистачало зараз; для повного щастя. Цікаво, а як він собі це уявляє? Він взагалі нічого не розуміє? Такий кумедний. Треба було тиждень тому розлучитися з ним. Ось як відчувала, що добром це не скінчиться. Не випадково мені сьогодні снилося, що за мною ведмідь женеться. Викручуйся тепер».

– До мене? – здивувалася Валя. – А чому до мене?

Василя вразило не так саме питання, як зовнішній вигляд та інтонація Валі, з якими вона його поставила. Начебто Василь не сам хоче у Валі жити, а просить її дати притулок у себе його якихось далеких родичів чи знайомих.

— Так це, — злякано відповів Василь. — А до кого ще? Адже ми любимо одне одного. Окрім того, у нас діти вже майже дорослі. А головне, що мені більше піти і не до кого.

«Тьху ти, — думав Василь, — нісенітниця якась вийшла, а не відповідь на запитання. А з іншого боку, якщо питання дурне, то як не намагайся, у відповіді завжди якась дурість вийде».

«Приїхали, – подумала Валя. – Жила, горя не знала. Сама собі та свого життя — господиня. А тут на тобі. Не було смутку, так подай. І що робити тепер? Ось попереджала мене мати. Говорила, щоб я не тягнула довго з Василем, а кидала його якнайшвидше.

Мама казала, що Василь не такий простий, яким здається! Не слухала я маму. На щось сподівалася. А на що? Що він ніколи від своєї дружини не втече? Наївна. Адже в нього на обличчі написано було, що піде при першій нагоді. Як же це я так протупила. Ех, мамо, мамо! Як же ти була права»

Валя та Василь познайомилися сімнадцять років тому.

Коли тільки познайомилися, не розраховували, що все затягнеться настільки довгий термін. Думали, що місяць, ну максимум два, і їхні стосунки припиняться. А воно як вийшло.

— Ну, якщо більше нема куди, — сказала Валя, — тоді, звісно. Іди до мене.

«Дітей треба буде попередити, що їхній тато тепер з нами житиме, — думала Валя. — А куди його поселити? В одній кімнаті я не хочу. Він хропе ночами. Понад два рази на тиждень я цього не винесу. Тоді куди? Може, на кухні його влаштувати? А що? Кухня у мене велика, 18 метрів. Поставлю там диван і нехай спить. Вирішено. Житиме на кухні.

От тільки… Тепер же щодня йому доведеться їсти готувати. А ще прати. Подруг у гості не запросиш. Самій нікуди не вийти. Який жах. Господи, за що мені все це?

— Валя, якщо ти не хочеш, — ображено вигукнув Василь, — якщо ти мене більше не любиш, то так і скажи. Адже я не напрошуюсь. Ні означає ні. Я все зрозумію.

— Ну, чому одразу й не хочу, і не люблю? – нервово відповіла Валя. – Хочу. Люблю. Але ти теж, Василю, маєш зрозуміти. Все так несподівано. Багато про що подумати тепер треба. Багато чого передбачити. Розумієш?

Я не проти. Живи зі мною, якщо ніде більше. Адже і мені, і дітям ти не чужа людина. І якщо так у твоєму житті трапилося, що нікому ти більше не потрібен, то… Що ж робити, живи в мене.

— Ти так це сказала, Валя, що… ось, слово честі, я вже нічого не хочу, — сказав Василь.

— Ну, то, може, й не треба, Васю? — зраділа Валя. — Якщо не хочеш, навіщо змушувати себе?

– Та хто тобі сказав, що я змушую? — не витримав і злісно прошипів Василь.

Офіціант, що знаходиться неподалік, вирішив, що клієнт чимось незадоволений, і тут же підскочив, щоб виправити ситуацію.

– Чим можу допомогти? – поцікавився офіціант.

– Принесіть рахунок! – Сказав Василь.

Незабаром Василь і Валя вийшли з ресторану і неквапом пішли вздовж набережної.

— Ти вже сказав дружині, що йдеш? — спитала Валя.

— Та в тому й річ, що сказав, — сердито відповів Василь. — Чорт смикнув. Думав, ти зрадієш.

– Чому? – Не зрозуміла Валя.

— Тому, що тепер ми частіше разом, — відповів Василь. – Тому, що нарешті ти можеш стати моєю дружиною.

– А що тут радісного? – не зрозуміла Валя. — Ти тільки не ображайся, Василю, але давай міркувати здорово. Характер у тебе ще той. Згоден?

— А що таке в моєму характері? – не зрозумів Василь.

— Людина ти запальна, — відповіла Валя, — груба. Не любиш, коли тобі суперечать. Хочеш у всьому і завжди мати рацію. Моя думка або думка наших дітей тебе зовсім не хвилює. Ти все і завжди робиш по-своєму. Ось скільки разів ти мені розповідав, як зі своєю дружиною сваришся? Скільки?

— Багато, — тихо відповів Василь.

— Ось бачиш, Васю, багато, — сказала Валя. — У вас, ти казав, і до бійок доходить.

— Але ж з тобою в нас все не так! — вигукнув Василь.

– Правильно, – погодилася Валя. – А чому?

— Тому що ти добра, ти розумна, ти ніколи не сперечаєшся зі мною, завжди й у всьому погоджуєшся. Ти мене кохаєш.

– Ні, Василю, не тому.

– А чому?

— Бо ми з тобою зустрічаємось лише двічі на тиждень, Васю, — відповіла Валя. — Тому я — спокійна, уважна, жіночна, вмію надихати, ніжна, добра, дбайлива, смиренна, вмію йти за чоловіком, люблю. А от якщо почнемо бачитися щодня, та ще й жити разом, нічого цього більше не буде, і тоді й у нас почнуться і бійки, і сварки.

— Та що ж ти таке кажеш, Валя!

— Я знаю, що говорю, Василю, — відповіла Валя. — Але я не проти, щоб ти сам у цьому переконався. Хочеш піти від дружини до мене? Будь ласка. Я не проти. І щодо дітей не турбуйся. Я їх вмовлю.

— Як вмовиш? – Не зрозумів Василь. — Хіба мої діти не мріють, щоби я жив разом з ними.

— Не хочу тебе обманювати, Василю, — відповіла Валя, — але вони мріють про зовсім інше. Такий вік. Синові вже шістнадцять. А дочці – п’ятнадцять.

— Але ж вони так радіють, коли зустрічаються зі мною, — сказав Василь. — Невже це нещиро?

— Щиро, Васю, щиро, — відповіла Валя. — Але знову ж таки, бо бачитеся ви нечасто. Але коли кожен день вони натикатимуться на тебе по дорозі на кухню, у ванну або в туалет, виникне непорозуміння.

Я вже не кажу, Василю, про те, що коли ти житимеш з нами, то обов’язково станеш сім днів на тиждень цікавитись їхнім життям. Адже так? Почнеш пхати свій ніс у їхні справи. Цікавитимешся: як і з ким вони проводять вільний час, ким хочуть стати, куди підуть навчатися після школи.

— Почну, звичайно, — відповів чесно Василь. — Я ж не чужа їм людина. Батько.

– І відразу почнуться непорозуміння, – сказала Валя. – Можеш навіть не сумніватися. Але я ще раз повторюю, що якщо в тебе справді безвихідь і йти більше нікуди, то я поговорю з дітьми. Я поясню їм, що в тебе все не просто, і нам доведеться трохи потерпіти.

— Трохи? — тихо перепитав Василь.

– Ну так, – здивовано відповіла Валя. – А ти як думав? Чи назавжди хотів до мене переїхати?

— Та нічого я вже не хочу, — закричав Василь, — відчепіться ви всі від мене. Вік би вас нікого не бачити.

«Ну їх, усіх, — подумав Василь, — житиму, як жив раніше. Можна подумати, що це мені дуже треба!»

Вони стояли біля пішохідного переходу. Василь так розлютився, що не глянув на сигнал світлофора, що забороняє перехід.

– Стій! — закричала Валя, коли Василь тільки-но ступив на проїжджу частину.

Вона схопила Василя за комір і повернула його назад. Повз на великій швидкості промчали кілька автомобілів.

Василь пішо від дружини, але до Валі не переїхав. Зняв квартиру. Через якийсь час розлучився. Зробив пропозицію Валі.

«Догралася, — подумала Валя. – Так все чудово було! Так все було чудово! Мені 38 років. Діти вже майже дорослі. Можу, нарешті, дозволити собі пожити на своє задоволення. А тут на тобі! Як грім серед ясного неба. Заміж виходь! Хоча…

Який там грім, якщо попереджала мене мама. Говорила, щоб я не розслаблялася, не тягнула довго з Василем, а кидала його одразу, як він зі своєю розлучиться.

Попереджала мама, що Василь не такий простий, яким здається! Не слухала маму. На щось сподівалася. А на що? Що він не захоче двічі на ті самі граблі наступати? Що не зробить мені пропозицію? Ага, як же. Смішно. Адже в нього на обличчі написано було, що мріє бачити мене своєю дружиною. Ех, мамо, мамо! Як же ти була права!»

— Я, звичайно, не проти вийти за тебе заміж, — відповіла Валя, — якщо тобі це так сильно треба. Тому що ти — не чужа мені людина і в нас діти, і таке інше. Але… краще лишити все, як є, Василю. Ось, слово честі. Нехай краще все залишається як є. Якщо, звичайно, ти любиш мене.

Після таких слів Василь, звичайно ж, і сам уже не хотів одружитися. Він подумав, що, мабуть, чогось поки що не розуміє в цьому житті. Василь вирішив, що від добра добра не шукають, і залишив усе, як є.