Поки свекруха була на дачі, невістка повикидала все з її квартири

Пенсіонерка Галина Петрівна вже тиждень не знає, як поводитись далі. Поки вона з чоловіком два тижні були на дачі, в їх квартирі жив єдиний син з невісткою. Вони попросили в жінки тимчасового притулку, сказавши, що у  своїй двокімнатній квартирі ремонт нарешті почали робити, а тому жити там зараз нереально.

Повернувшись з дачі в п’ятницю, Галина Петрівна одразу зрозуміла – щось не те. Пусто якось. А невістка посміхається, вся сяє, як мідна монета.

–  Нічого не помічаєте, Галина Петрівна? Прибрала я вашу квартиру, викинула нарешті все мотлох! Тепер тут жити та дихати можна! ..

На смітник без відома господині пішли пощерблені чашки й тарілки, старі каструлі без ручок і з тріщинами на емалі, баночки з кришками й без, пакетики, мішечки з травами, які вже перетворились на порох, люстра з тріснутим плафоном, прихватка – рукавиця з обвугленою стороною, прострочені ліки та приправи, підшивки журналів «Здоров’я» і «Порадниця» десятирічної давності, пральна дошка, дерев’яні щипці для білизни та облуплений чайник зі свистком, яким давно вже ніхто не користувався … І це ще не все! Схопившись за серце, Галина Іванівна кинулася в кімнати.

-… Я сорок пакетів мотлоху винесла на смітник! – гордо заглянула в очі Галина Петрівна прибігла слідом невістка. – Сорок! Тиждень не розгиналася! Все вам перемила, почистила. Люстри, вікна, батареї вимила, штори випрала, все на шафах протерла. Там рулони шпалер, журнали, мішки з ганчірками, флакони від духів, коробочки якісь – це я все викинула, кому вони потрібні, правда ж? А пилюки від них!

– Ти й на антресолі залізла? – убито уточнила свекруха.

– Ага! – охоче відрапортувала та. – Уявляєте, старі Ігореві  іграшки знайшлися ще! Лижі дитячі, з гумками ще! Черевики старі,  туфлі стоптані, валянки, кеди якісь, ще з радянських часів. М’ячики, скакалки, зошити, щоденники шкільні! .. Для кого ви це все зберігали, Галина Петрівна? …

Невістці Валентині тридцять років, і відносини у них з Галиною Петрівною цілком родинні. Ну, принаймні, були до тепер.

– Ніяк не можу заспокоїтися, тиск піднявся! – зітхає Галина Петрівна. – Чоловік каже, так перестань, дивись на все філософськи. Може і правильно, що повикидала вона мотлох, а то ходимо по квартирі боком, крізь мотлох протискуємося. Не знаю … Для неї мотлох, а для мене дорогі речі! Ці чашки ми з мамою ще перед моїм весіллям купували, наприклад! Так, вони старі, але я їх люблю …

 

– Та тому, що по-іншому неможливо вже було! – обурюється Валентина, невістка Галини Петрівни. – Я багато разів пропонувала – давайте приберемо, давайте викинемо мотлох. Він заважає! Поламані табуретки, протерті до дірок рушники, щербатий посуд – це фу! Негарно! Ми їй нові чашки дарували недавно, нехай дістає і користується … А ліки прострочені й приправи – так це і взагалі небезпечно … Я там в аптечці аспірин знайшла 1991 року випуску! Жах …

Викинути все це Галина Петрівна погоджувалася, кивала головою – так, мовляв, треба якось зайнятися, перебрати аптечку. Але до справи за кілька років так і не дійшла, хоча кілька разів навіть приступали до збирання.

– Починаємо з нею розбирати, я складаю в пакет, а вона дістає і на місце! Я давно вже зрозуміла, що з нею каші не звариш. Цього разу дуже вдало вийшло. Відправили її на дачу все вдвох з чоловіком вичистили. Чого тільки не знайшли! ..

А як ви вважаєте, Валентина правильно зробила? Як вона не мала морального права викидати чужі речі?