– Подумаєш, коханку завів. Я казала тобі, будь розумнішою, а ти чого! Не пущу! Їдь до чоловіка, – видала мені мати

Звичайно, хочеться жити «довго та щасливо» зі своїм принцом, але таке буває вкрай рідко. Ось і наш з чоловіком човен шлюбу розбився об скелі побуту. Сталося це після шести років шлюбу та народження двох дітей.

Якось випадково я побачила на телефоні чоловіка повідомлення, що якусь тварину чекають на годування. Ну, точніше там було написано: «Котик, ти де? Я вечерю приготувала».

У мене на руках двоє дітей: чотири та два роки. Звичайно, я не могла підвестися і піти, як би не хотілося. Довелося закритися в туалеті на можливі п’ять хвилин, поплакати і повернутися до ладу.

Наступного дня, поки чоловік був на роботі, я зібрала найважливіші речі та викликала таксі. Їхати я зібралася до батьківського дому. Місця в них хоч греблю гати, навіть тіснитися не доведеться.

Я, звичайно, переживала, як мама відреагує на наше з Антоном розлучення. Вона мені завжди казала:

— Твоє завдання зберегти шлюб. Будь розумнішою, ти ж жінка. Там промовчи, тут підмасли.

Я спочатку так і намагалася робити, але, мабуть, зазнала невдачі. Тепер ось вивантажувала речі біля дверей мого рідного дому. Одна дитина ходила біля моїх ніг, друга була на руках, а я в розгубленості стояла ще хвилин п’ять, не знаючи, як розпочати розмову з матір’ю.

– Є хто вдома? — спитала я, стоячи біля порога.

– Ніка? – здивована мама вийшла в хол. — Що ти тут робиш?

— Ну… Тут така річ, — зам’ялася я.

Мама подивилася на дітей у моїх руках, а потім на речі, що стояли за дверима. Вираз її обличчя змінився за лічені секунди. Здивування змінилося строгістю.

— І що це ти з речами робиш? Давай не дури, – сказала вона грубим голосом. — І їдь назад до чоловіка. Бач чого надумала, з двома дітьми по батьківських будинках роз’їжджати.

Цього я боялася найбільше. Чесно сказати, на таку реакцію я і очікувала. Мама, як я вже казала, завжди була на місці чоловіка.

– Мамо, Антон мені зрадив, – сказала я і розплакалася від того болю, який завдали мені вони обидвоє.

— Подумаєш, бабу знайшов, — зневажливо сказала вона. — Я казала тобі, будь розумнішою, а ти чого! Назад додому прибігла. Не пущу! Їдь до чоловіка.

Я була готова до того, що мати кричатиме на мене, лаятиметься і говоритиме, що я була неправа. Але до чого я не була готова, то це до того, що вона не пустить мене на поріг мого рідного дому.

— Мамо, невже ти не пустиш мене з двома дітьми? Я ж до рідного дому приїхала, — благала я.

— Ні, давай, їдь до чоловіка. Ми свого часу і не таке терпіли. Нічого, живемо, — сказала мама і попрямувала до кухні.

Діти відчули мій неспокій. Молодша почала тихенько поплакувати, а старша проситися на ручки. Я заплакала ще дужче.

– Куди я з ними двома? – крикнула я в порожнечу.

– До чоловіка, – почувся відповідь матері.

У цей момент із другого поверху спустився тато. В руках у нього був стос грошей. Він тихо віддав їх мені і пішов нагору.

Грошей було пристойно. Я знала, що тато зробив це тихо, щоб мати не почула і не влаштувала скандал.

Я вийшла і побачила, що таксист ще не поїхав, мабуть, чекав на замовлення. Я гукнула його і попросила довести нас до готелю, де зняла номер на кілька діб, сподіваючись за цей час знайти житло.

Сидячи в таксі, я розплакалася і від безсилля розповіла таксисту, що сталося. Це був приємний хлопець на ім’я Олексій. Він зателефонував своїй мамі, яка здавала невелику двокімнатну квартиру на околиці. Він відвіз нас на перегляд, і я одразу ж зняла її.

Такий збіг не міг бути випадковістю. Я вірила, що нас оберігає хтось зверху, коли послали нам ангела у вигляді таксиста Олексія.

Мама Льоші подивилася на мій стан, пішла кудись, а за годину принесла нам вечерю. Я плакала ще більше, від усвідомлення того, що чужі люди поставилися до нас краще, ніж моя мама. Дівчатка були поряд і заспокоювали мене. Так ми й пережили цей день.

Пізніше тато заїжджав кілька разів на місяць і привозив грошей. З чоловіком ми розлучилися, і мені призначили невеликі аліменти. Я записала дітей у садок та влаштувалася на роботу до місцевої бібліотеки.

З того часу минуло кілька років. Зараз ми живемо разом із Льошею та трьома нашими дітьми. Ми зійшлися через рік після знайомства, а рік тому я народила хлопчика.

Я зараз у декреті, а старша донька закінчує перший клас. Я нескінченно вдячна Льоші та його мамі за те, що допомогли мені пережити той день. І я говорю їм це щодня.

Нещодавно мені дзвонив тато. Виявляється, кілька років тому мамі поставили діагноз «розсіяний склероз». Тепер вона дуже погана: нікого не впізнає, завжди кричить. Він просив щомісяця додавати йому грошей на доглядальницю.

Я відмовила. У мене їх навіть нема: я в декреті, а чоловік водій. Але навіть якби вони в мене були, ні копійки не дала б. Я раз на місяць прокидаюсь у сльозах, від кошмару, який повторює той день.

— Відправ її в державну установу, не мучся. Тобі ще жити і жити, — порадила я татові.

І мені анітрохи не соромно.