Подруга вийшла на пенсію та, ставши активісткою, вирішила до цього долучити мене. А я люблю спокійний сімейний відпочинок

Останнім часом мене буквально починає трясти, коли на телефоні висвічується ім’я моєї близької подруги Людмили. Звичайно, я її дуже люблю, але все має межу.

Ми дружимо вже років тридцять, а може й більше. Разом дітей ростили, ходили один до одного на дні народження, в гості, та й просто так попити чай. Люда трохи молодша за мене, тому на пенсію вийшла лише цього року. Але ж хто знав, що її так понесе.

Раніше вона працювала, як і я, весь час у неї був розписаний. Іноді Люда навіть брала підробітки, щоб заробити якомога більше. На відпочинок часу особливо не було, а тут раз – і пенсія. Купа вільного часу, який нікуди подіти.

Люді категорично не сподобалася ідея спокійного, спокійного відпочинку, і вона стала справжньою активісткою. Спершу вирішила, що більше сидіти вдома не можна. Мовляв, життя минає, треба все встигнути! Почала скрізь записуватись: і в театральний гурток, і в хор, і на танці.

«Ну гаразд, – подумала я. – Нехай у людини хобі буде, адже це добре».

Але пізніше активність подруги почала поширюватись і на мене. Їй самій нудно, компанії хочеться.

– Зіночко, – казала вона. – Пішли до музею, там нова виставка!

Ну гаразд, один раз сходила. Далі Люда покликала мене на концерт у філармонію – ну що ж, музика корисна для душі. А потім розпочалося: майстер-класи, виставки кішок, фестиваль вуличної їжі…

Я не встигала за нею! Подруга вже й міську афішу всю вивчила, знала де щось цікаве відбувається. І тягла мене сюди-туди без зупинки. Спочатку я намагалася її підтримувати, тільки іноді відмовляла, але робила це дуже чемно. До одного випадку, який став останньою краплею у чаші мого терпіння.

Час приблизно шоста ранку. Дзвінок у двері. Я ніколи так рано не встаю, тож спочатку хотіла проігнорувати звук. Тим більше, що нікого не запрошувала та не чекала.

Однак дверний дзвінок не вгамовувався. Без особливого бажання я відчинила двері, а там моя улюблена подруга. Вона спритно вдерлася в квартиру, зняла взуття і пішла на кухню, мовляв, треба чай попити на доріжку. Я запитливо подивилася на неї.

– Ну, чого очима кліпаєш? Давай, збирайся! Зараз поки що не спекотно, сходимо на пляж, а потім на ринку ярмарок буде. Ще дорогою треба заскочити на пошту, мені там посилка прийшла, – пояснила жінка.

– Ти що, Люда?! Я ж на тебе не чекала. Ти б хоч попередила, перш ніж приходити, – сонно продовжила діалог я.

– Та я подумала, ну чим ти можеш бути зайнята? Все одно на пенсії, справ немає толком, а так хоч посуваємося. Взагалі знаєш, рух – це життя. Ну, збирайся скоріше! – не вгамовувалась подруга.

– Люда, та відчепись ти від мене зі своїми ярмарками! Я хочу відпочити! Все життя о шостій ранку на роботу вставала, дай хоч на пенсії виспатися. І на майбутнє попереджай, будь ласка, про свої візити! – не витримала я.

Люда нервово хіхікнула, зиркнула на мене, але все ж таки залишилася на чай. Було помітно, що мої слова її образили, просто вона не подала вигляду. Ну, а що мені ще робити? Я, звичайно, теж на пенсії, але в мене ще діти, онуки та й чоловік, з яким хочеться просто ввечері посидіти на дивані, телевізор разом подивитися чи на дачу з’їздити.

А Людка мені проходу не давала: «Зіночка, ти що, життя минає! Сидітимеш удома, так і зовсім зачахнеш!».

Їй, звичайно, нудно одній. Адже вона самотня, діти її в іншому місті, приїжджають дуже рідко, та й чоловік давно пішов. Я розумію, що їй потрібна компанія, хочеться жити на повну котушку. Але з іншого боку, як мені викроїти час на все це? Адже іноді хочеться просто спокійно посидіти вдома?

Після цього Людмила трохи заспокоїлася. Вже не так часто кличе мене на якісь заходи. Зрідка ми зустрічаємося, але вибираємо спокійніший відпочинок: каву попити або погуляти у сквері.

Подруга знайшла собі друзів за інтересами у кружках, куди вона ходить. Нові приятелі поділяють її життєву позицію та проводять із нею вільний час. Воно так навіть краще. Що ж я можу вдієш, якщо мені хочеться тільки по-домашньому, по-сімейному відпочивати?