– Поділитися не можеш, чи що? У самої ціла тумбочка цукерок, а він ще маленький…

Ця історія трапилася зі мною 20 років тому, однак вона запам’яталась на все життя. Я завжди була досить високою і, як розповідав тато, поводилась значно доросліше свого віку.

Шестирічною дівчинкою я потрапила в лікарню з важким грипом і високою температурою. Випробуванням для мене була розлука з батьками – лікарі вважали, що я вже доросла і самостійна дівчинка і поселили мене одну, без батьків. А оскільки лікарня була переповнена і вільних місць практично не було, мене помістили в палату, де лежали малюки з мамами.

Четверо з них були зовсім крихітними та більшу частину часу проводили біля материнських грудей. А ось п’ятим був хлопчик ненабагато молодший за мене. Цей хлопчик лежав на сусідньому ліжку разом зі своєю мамою.

Батьки відвідували мене кожен день, приносили фрукти та солодощі, які я через відсутність апетиту прибирала в тумбочку недоторканими. Велику частину часу я плакала і просилася додому.

Я лежала в ліжку і читала книжку, коли побачила, що хлопчик підійшов до моєї тумбочці, витягнув цукерки та спокійно перебрався до себе на ліжко. Його мама, яка спостерігала цю сцену з боку, на мій подив, не стала його соромити. Я знизала плечима і подумала про те, що не здогадалася поділитися з ним сама. Хлопчик, зіткнувшись з моєю мовчазною згодою, став регулярно здійснювати набіги на мою тумбочку. Його мама мовчала. І я мовчала теж, поки не сталося наступне.

Зараз розумію, що батьки зробили це, щоб підняти мені настрій думками про одужання і повернення додому. Вони принесли мені велику шоколадку, на упаковці якої були намальовані Дід ​​Мороз і зайці та сказали: “Ми відкриємо цю шоколадку в день твоєї виписки. Видужуй швидше”.

Я берегла її як зіницю ока і кілька разів за день діставала з тумбочки, щоб подивитися і помріяти. Хлопчик теж примірявся до неї й кидав на неї жадібні погляди. Одного разу він відкрив мою тумбочку і, за своїм звичаєм, діставши шоколадку, пішов до матері. Цього вже я стерпіти не могла.

Я схопилася з ліжка, підбігла до хлопця і зі словами: “Це моє і це не можна відкривати зараз. І взагалі брати без дозволу погано” відібрала шоколадку. Хлопчик, який не чекав такої відсічі від мене, розплакався. Його мама, обурена моїм вчинком, закричала мені навздогін: «Поділитися не можеш чи що? У самої ціла тумбочка цукерок, він ще маленький»…

Шоколадку я зберегла, ми її відкрили в день виписки й радості моїй не було меж. Ось тільки улюблені ласощі викликали у мене на цей раз почуття огиди та будили неприємні спогади – і я не з’їла ні шматочка.

Ставши дорослою, я багато разів поверталася подумки до цієї ситуації та думала, чи правильно я тоді зробила. Виховуючи дочку розумію, що ніколи не дозволила б їй навіть зазирнути в чужу тумбочку, не кажучи вже про те, щоб щось витягнути звідти … Навіть якщо в цій тумбочці було б повно цукерок.