Побачив бабусю нареченої і зрозумів, що благословення мені не бачити
«Любов ненавмисно нагряне…» Так, здається, було в класика? Ось у мене щось подібне і сталося. Познайомився з дівчиною в міській кав’ярні, поговорив із нею і зрозумів, що втюрився по вуха. За один, блін, вечір спілкування! А що, не дивно – Олена дуже розумна і мила. Піднесена. Якась повітряна, чи що…
Чарівність, світло у вікні, надія на сімейне майбутнє! Саме так я думав про мою нову пасію, з кожним побаченням дедалі ближче підходячи до рішення освідчитися їй.
А потім дозрів і, купивши каблучку, попросив Ленку стати моєю дружиною. Ох, бачили б ви, як вона раділа. Навіть на одній ніжці застрибала, променисто посміхаючись.
Але одразу поставила умову. На перший погляд логічна і зовсім не страшна. На практиці ж вона ледь не призвела до розриву, причому не з нашої з нею вини.
– Міша, ти людина доросла, маєш розуміти, наскільки важлива сім’я і хороші стосунки з рідними, – почала моя наречена здалеку наступного дня після наших заручин. – У мене ось, як ти знаєш, батьків немає. Сирітка я. Зате є бабуся.
– А що з нею не так? Допомогти треба чого?!
– Та ні, вона поки що з усім справляється, дай їй Бог довгих років життя. За мене дуже переживає. Треба б тобі з нею познайомитися. І чим раніше, тим краще для всіх. Насамперед для тебе – залишиться час задобрити, якщо щось не так.
Розумна вимога, сперечатися не став. Тим паче що сам хотів запропонувати Оленці поспілкуватися ближче з її бабусею і попросити в неї благословення. Для вигляду, звісно, щоб висловити повагу старенькій. Але куди ж без цього?
Тільки ось бабуся виявилася… як би так м’якше. Трохи не тією, за кого себе видавала. Я-то думав, що це звичайна літня жінка з добрими оченятами, яка носить шовкову хустку і грається з котиком. На ділі ж вона була моєю шкільною вчителькою Оленою Валентинівною. Класною, мати його, керівницею.
Не бачив її з моменту закінчення школи і не шкодував про це ні хвилини, а тут раптом на тобі, привіт… Я, звісно, спробував вдавати, що шалено радий, що дико нудьгував і готовий просто зараз розцілувати старушенцію.
Але вона емоцій не приховувала. Навпаки, розгорнула їх на повну – як у старі добрі (не дуже) шкільні часи.
– О, Мішечка власною персоною! – промовила весело Олена Валентинівна, зустрівши нас із Оленкою в передпокої. – Проходьте, раз приперлися.
– Ага… Добрий день. Як учора розлучилися, їй-Богу! – спробував пожартувати я, але вийшло в мене це фігово.
– Не сказати, що дуже скучила. Чай будеш чи обійдешся? Гаразд, – зітхнула Валентинівна, постаріла, але така сама противна. – Ідіть у кімнату.
Почалося наше «знайомство» з того, що колишня класна керівниця почала розповідати Льонці про мої шкільні подвиги.
На жаль, їх було багато. Занадто. Від зриву уроків до купи двійок. Так, я був хуліганом! І чого в цьому такого?!
Олена, втім, слухала бабулю зі сміхом. Іноді ставила уточнювальні запитання, запитувала, чи правду каже родичка. Я зніяковіло кивав і ховав очі, згораючи від сорому.
От навіщо, питається, Валентинівна розповіла про те, як я, пардон, описався на уроці? У п’ятому класі справа була. А я вже навіть і не пам’ятаю, як так вийшло.
У підсумку бабулька підвелася з дивана і, окинувши нас із коханою поглядом… категорично заборонила нам зустрічатися.
– Невже ти думаєш, що я за тебе, одного з найстрашніших роздовбаїв у моїй практиці, віддам улюблену онуку? Та ніколи. Вже краще нехай вона старою дівою залишиться!
– Але я ж змінився. Я дисциплінований і…
– Не бреши. Мені-то локшину не вішай! – вчителька блиснула очима, немов розлючений звір. – Щоб близько не підходив. Не буде вам мого благословення!
Тепер із Олекою зустрічаємося нишком від бабусі. Кохана, звісно, веде роз’яснювальну роботу, намагається задобрити родичку. І начебто навіть успішно.
От як одружитися? Як будувати подальше життя? Розуму не прикладаю. Зрозуміло, що рішення приймати нам, але думку рідні теж треба враховувати. Коротше, я в сум’ятті.