Побачення, після якого хотілось плакати…

Мені 38 років. Живу сама, дочка навчається в інституті та живе в іншому місті. З Миколою я познайомилася в соцмережі. Ми сиділи в одній групі та періодично спілкувалися в коментарях.

Перший крок зробила я, запропонувала зустрітися і сходити разом в театр. У мене якраз було 2 квитки. Микола мовчав 2 дні, а потім відповів:

– Гаразд, тільки у мене є правило: ліміт витрат на першому побаченні – 100 грн.

Цікавий початок, але нічого не поробиш – вибір невеликий і у кожного свої “таргани”. До призначеного часу я стояла при повному параді біля театру. Чекала. 15 хвилин.

Незабаром з-за рогу з’явився він, з трояндою. Привітавшись, він швиденько схопив мене під руку і повів в театр:

– Підемо швидше, а то раптом хтось наші місце займе.

Під час антракту я запропонувала йому трохи пройтися (спина затекла). Ця пропозиція чомусь дуже сильно спантеличило мого супутника, але все ж він погодився. Проходячи повз буфет, я зупинилася і сказала, що хотіла б випити води. Судячи з обличчя Миколи, він був дуже розчарований мною:

– Послухай, там така черга, ми можемо не встигнути на другу дію.

Через тиждень у нас було друге й останнє побачення. Микола виявився дуже завбачливим і приніс з собою пляшку води. Судячи з усього, набрав він її з під крана – кільце під пробкою було зірвано, етикетка відклеїлася, а сама пляшка була наповнена по вінця.

Цього разу пити мені не хотілося …