Після того як мій чоловік став багато заробляти, він вирішив кинути мене та сина. Але через пару років бумеранг повернувся і він постукав в мої двері

Вісім років Олег сидів на шиї у дружини. Звичайно, він міркував іноді про те, що в його житті щось не таке. Але особливо з цього приводу не переймався. Так, трохи. Бо загалом його все влаштовувало. І йому все у такому житті подобалося. І найбільше Олег радів тому, що був одружений із Лесею.

— Як же мені пощастило з тобою, Леська, — не втомлювався говорити Олег упродовж усіх цих восьми років мало не щодня. — Ось інша, на твоєму місці, давно вигнала б мене. А ти ні. Терпиш мене. Звідки мені таке щастя? Не розумію.

— За те, що ми кохаємо одне одного, — відповіла Лесяя.

— Інша б мене точно ненавиділа, — наполягав на своєму Олег. — І ніяке кохання б її не зупинило. Вигнала б і оком не моргнула, незважаючи на кохання.

— Та з якого дива мені тебе виганяти? — не розуміла і весело сміялася Леся. — Тільки тому, що ти ніде до ладу не працюєш і не приносиш у сім’ю грошей?

— Хіба цього мало? — дивувався Олег. – Думаєш, це не перешкода для кохання? Ще яка перешкода! Мало того, що я ніде не працюю, сиджу цілими днями вдома, граю в комп’ютерні ігри, та я ще й по дому тобі не допомагаю. А ти і працюєш, і будинком займаєшся, і з дитиною знаходиш час поратися. І я живу на квартирі, яку тобі батьки подарували. Навіщо я тобі?

— Який ти смішний, Олеже, — радісно відповіла Леся. — Ну хіба, коли любиш людину, то дивишся, скільки вона заробляє і що робить по дому? А крім того, ну що мені турбуватися про те, чи працюєш ти чи ні, коли нам і моїх грошей вистачає. Хіба не так?

— Але ж тобі, мабуть, це неприємно? — наполягав Олег на своєму усі ці вісім років. — Невже ти жодного разу не хотіла накричати на мене, лаяти за моє дармоїдство? Не розумію, як ти все це терпиш? Я щодня засинаю і думаю, що ось завтра ти скажеш мені все і виженеш з дому.

— Який ти дурний, Олеже, — відповіла всі ці вісім років Леся. — Я ніколи так не вчиню.

– Але чому? — не розумів Олег чи вдавав, що не розуміє.

— Тому що я люблю тебе, Олеже, — відповіла  Леся. — А коли когось любиш, то думаєш про те, щоб йому краще було. Дбаєш про нього. Намагаєшся догодити.

— А чому ти любиш мене, Леся? — питав Олег. — Я ж — егоїст. Знайшов у тобі іншу маму. Сиджу ось тепер у тебе на шиї, ніде не працюю. Цілими днями займаюся якоюсь дурницею. Якщо чесно, Леся, то я сам собі противним іноді стаю. Ось як подивлюся на себе, так тошно стає.

— Ти — мій чоловік,— відповіла Леся,— ти батько нашого сина. А крім того, ти дуже добрий і ласкавий. З тобою не нудно. Ти цікава людина. І це не так, що ти знайшов у мені іншу маму. А щодо роботи — не хвилюйся. Ось побачиш, все буде добре. Прийде час і ти працюватимеш, і зароблятимеш більше за мене.

Леся, як правило, завжди багато чого говорила доброго, коли Олег ставив їй запитання щодо того, за що вона його любить і які перспективи в житті на нього чекають. Він з цікавістю слухав дружину і з захопленням дивився на неї.

— Для мене головне, Олеже, що ти не ревнуєш мене до того, що я багато заробляю, — говорила Леся. — Тому що є такі чоловіки, я чула, яким не подобається, коли їхні дружини займають вище за них соціальне становище і заробляють більше, ніж вони.

— Тому що я теж люблю тебе, дівчинко моя, — говорив Олег. — І дивлюсь на це інакше. Не так, як інші чоловіки. Які, швидше за все, не люблять своїх дружин. І тільки тому ревнують їх до різної нісенітниці.

І ось після восьми років шлюбу Олег, чи то з нудьги, чи з якоїсь іншої причини, почав працювати і заробляти непогані гроші.

Спочатку це були просто хороші гроші, але згодом вони стали дуже великими. Дійшло до того, що Олег став заробляти у рази більше, ніж Леся. Це були такі величезні гроші, що навіть потреба відпала в тому, щоб Леся ходила на роботу і щось там заробляла.

– На роботу можеш більше не ходити, Леся, – сказав Олег, – займайся домом, сином. Загалом… Відпочивай та насолоджуйся життям. Моїх грошей нам вистачить. Ще залишиться.

Ти заслужила, щоб не турбуватися більше про гроші. Вісім років я сидів у тебе на шиї. Вісім років ти сама турбувалася, щоб у нашій сімʼї були гроші. Дозволь тепер мені про це турбуватися. А ти взагалі можеш нічого не робити.

Звісно, ​​Леся була щаслива, що так усе вдало складалося у їхній сімʼї. Головне, за що вона сама себе хвалила, що виявила терпіння і не вимагала від чоловіка більше, ніж може дати.

«А от якби я тоді,— думалаЛеся,— вчинила б інакше і зажадала б від нього, щоб він ішов працювати? Що тоді? Навіть подумати страшно.

Адже, по-перше, у нього могло нічого не вийти. А по-друге, ну як би він після цього до мене ставився? І про яке взагалі кохання між нами тоді могла б йти мова? Ні про яке!

І хто був би у всьому цьому винен? Та я й була б винна. І сьогодні я не мала б права разом з ним розділити його успіх.»

І ось коли Леся пішла з роботи, Олега почали долати зовсім інші думки.

«Що ж це зі мною відбувається? – думав Олег. — Що ж це виходить? Чим більше я заробляю, тим менше мене цікавить Леся та наша дитина. Жах якийсь. Я чому сказав їй, щоб вона на роботу не ходила? Справа не лише в тому, що й моїх грошей нам вистачає, ні. А в тому, що інтерес до неї зник.

Я думав, що причина тому у її роботі. Але вона вже півроку не працює, а мої почуття до неї не змінилися. Байдужість. Цілковита. Але найдивовижніше, що й до сина я цілком байдужий. Якщо не сказати більше. З кожним днем ​​він дратує мене дедалі більше.

Йому зараз дев’ять років і я уявляю, на кого він перетвориться, коли йому буде вісімнадцять. Я навіть бачити це не хочу. Ні, звичайно, є мої зобов’язання перед ними, і таке інше. Це я розумію. Але жити з ними не хочу. І я не зобов’язаний.

— Слухай, Леся, — почав Олег. – Не знаю навіть, як сказати. Все це тобі може здатися жорстоким та несправедливим з мого боку. Тим більше після того, як ти довгі роки терпіла мене і таке інше. А ще, враховуючи той факт, що у нас є дитина, і я, як батько, повинен дбати про сина. Але…

— Ти більше не любиш нас і хочеш розлучитися? – перебила Олега Леся.

– Так вийшло, – сказав Олег. — Мені дуже незручно перед тобою та сином. Але ви не турбуйтесь. Обіцяю, що ви обоє ні чого не потребуватимете. І наше розлучення на вашому матеріальному становищі не позначиться.

Олег ще багато чого сказав Лесі з приводу своїх зобов’язань і про те, як вони будуть виконані. Але дружина його вже не слухала. Вона думала про себе і своє подальше життя.

— А якщо так станеться, Олеже, що ти втратиш свою високооплачувану роботу? — спитала Леся.

— Чого раптом я її втрачу? — посміхнувшись, відповів Олег.

— Ну, — задумливо відповіла Леся. — У житті буває різне. Смуга – біла, смуга – чорна. Сьогодні тобі щастить, і ти щасливчик. А завтра раптом щось — і все змінилося. Тоді як?

— За мене не хвилюйся, Леся, — сказав Олег. – Я впевнений у своєму майбутньому.

— Це добре, що впевнений, — сказала Леся.

Незабаром вони розлучилися. Леся повернулася на свою колишню роботу, де їй дуже раділи. Олег переїхав на іншу квартиру, яку придбав, але через це вліз у великі борги.

Але не минуло й року, як у житті Олега настали різкі зміни. Фірма, в якій він працював, лопнула, і Олег виявився без роботи, і без квартири. З квартирою довелося попрощатися, щоби розрахуватися з боргами.

Леся прокинулася від дзвінків до квартири. Вона подивилася на годинник. Було дві години ночі.

— Кого ще принесло у такий час, — спитав Сергій.

Сергій – це новий чоловік Лесі. Вони недавно розписалися.

— Зараз подивлюся, коханий, — сказала Лесія і вийшла зі спальні.

Подивившись у вічко, вона побачила Олега. У руках він мав величезний букет червоних троянд.

– Тобі чого? — пошепки спитала Леся, відчинивши двері.

— Вибач, Леся, — голосно сказав Олег.

– Тихіше! — сердито пошепки сказала Леся. — сплять уже всі.

– Я – дурень, – пошепки продовжував Олег. – Я – осел, яких ще треба пошукати. Я не заслуговую на те, щоб така жінка, як ти, мене любила. Це тобі, – він простяг квіти. — Прошу лише про одне. Вибач мені і дозволь спокутати свою провину.

Леся взяла квіти, але у квартиру Олега не пропустила.

— Я тебе прощаю, — пошепки сказала Леся і почала зачиняти двері.

— Мені нема де жити, — пошепки вигукнув Олег, не даючи зачинити двері. — Леся, пусти. Давай почнемо все спочатку. Ти і я, і син наш. Як раніше. Пам’ятаєш?

– Зараз ніяк не можу, – шепотіла у відповідь леся. – Я покохала іншого і заміж нещодавно вийшла. Тож… Сам розумієш, — Леся знизала плечима. – Ніяк. Неможливо.

— Як одружилася? — шепіт Олега став тривожним. – Як покохала іншого? Що за нісенітниця! Та хіба ж так можна? Коли ж ти встигла? Нічого собі. А чому я про це нічого не знав? Тобі не здається, Леся, що це щонайменше дивно. Покохала іншого! Ми стільки років були разом і… А крім того, у нас спільна дитина і… Я від тебе такого не чекав.

– Чому? — пошепки здивувалася Леся.

– Як чому? — обурено шепотів Олег. – Ти ще питаєш! Чи не ти мені постійно казала, що любиш мене? Ось, значить, яка вона, це твоє кохання. Ну що ж, Леська, тепер мені все ясно. Можеш нічого не казати. І поверни, будь ласка, букет. Ти його не заслуговуєш. Я подарую його іншій жінці.

Леся мовчки простягла квіти Олегу. Він вирвав букет із її рук, але не йшов, продовжуючи дивитися на неї.

– Ще щось? — пошепки спитала Леся. — Бо спати дуже хочеться.

— Може, все ж таки можна якось виправити вже зараз? — шепотів Олег. — Ну, згадай, як ти мене кохала. Я не вірю, що ти могла забути про все це. Це ти навмисне покохала іншого і вийшла за нього. На зло мені. Щоб помститися. А я вірю, що ти любиш мене, як і раніше. Я знаю, що ти любиш мене, а не іншого, за якого вийшла заміж.

Ну, згадай той час, коли нам було так добре вдвох. Пам’ятаєш? Я цілими днями сидів біля комп’ютера і нічого не робив. А ти ходила працювати, займалася домом. Згадай, як ми були щасливі. Ти поверталася з роботи та готувала нам вечерю. Ми їли і сміялися. Адже чудово було. Ну, невже ти нічого цього не пам’ятаєш? Леся! Як же так! Адже ти не могла все це забути?

– Господи, – прошепотіла Леся, з тривогою дивлячись на Олега. — Яка ж я була… недалека.

Леся зачинила двері і пішла спати.