Після того, як Марія втратила маму, вона вступила в групу людей, де учасники також ділилися своїм горем. Думала, що їй буде легше, а ле після недовгого перебування в ній вона зрозуміла, що їй тільки важче

Марія втратила маму. Вона поринула в глибоке горе, дуже страждала і переживала. Потім у мережі знайшла групу для людей, які пережили втрату. Там учасники розповідали про своє горе, ділилися відчуттями, намагалися підтримати один одного, знову і знову ділилися своїм болем…

А психолог групу не вів, він просто створив її для спілкування людей, які страждають. І активно не брав участі. Група зростала.

І спочатку жінці стало значно легше. Тому що її оточували не веселі здорові люди, яким все байдуже, яким не боляче. А такі ж поранені втратою люди.

А потім жінці стало ще гірше. Вона намагалася іншим допомагати, вона уважно читала чужі історії втрати, постійно ділилася своїм болем і знаходила сили підтримувати і вислуховувати інших. Їй же спершу допомогли. Відповідали їй, писали співчуття, ділилися своїм горем.

Жінка теж поділилася. І її прийняли та зрозуміли. Але коли п’ятсот чоловік почали ділитися з однією жінкою, вона не витримала. У групі ділилися нещастям. Але там не було жодної міцної сильної людини, яка була б не включена в стан горя.

Потім стан став настільки нестерпним, що жінка потрапила на лікування до лікаря. І він їй допоміг. І розповів про емпатичний стрес. Не можна довго перебувати серед людей, що страждають, якщо сам уже не можеш винести своє горе. Можна погіршити свій стан, якщо не дотримуватись правил психогігієни.

У народі споконвіку вважалося, що чуже нещастя можна запозичити. За особливих обставин: якщо людина, яка страждає, скаржиться і розписує свої страждання яскраво, детально, невпинно. Якщо картина нещастя справляє сильне враження, потім довго стоїть в голові.

І довгий час вчені заперечували “забобону”, здебільшого. Як це співчуття може нас вбити? Співчуття та співпереживання – наш моральний обов’язок. І це правда.

Але правда і те, що чуже нещастя може нас зруйнувати, завдати непоправної шкоди. Зараз вчені публікують численні дослідження про емпатичний стрес і вікарну травму. Виявилося, що деякі забобони – ніякі не вигадки. Справді, чуже лихо, хвороба, нещастя можуть вплинути на нас. Та ще й як!

Коли відкрили механізм емпатії, усвідомленого співпереживання емоційному стану іншої людини, це стало зрозумілим. Співпереживаючи, ми мимоволі поринаємо в той самий стан. Співпереживання – це наше переживання того, що переживає інша людина.

І чим вразливіші ми, чим самовідданіші, чим сильніше емоційно включені в чуже горе, тим більша ймовірність, що ми відчуємо себе погано. І втратимо енергію, дорогоцінну адаптаційну енергію, енергію життя, про яку писав доктор Сельє у своїй теорії стресу.

Психотерапевти впадають у депресію та починають пити. На жаль, це часто відбувається. Добрі лікарі, які йшли у професію з найгуманнішими та найвищими намірами, стають цинічними та черствими. А волонтери іноді опиняються у тій самій ситуації, що й їхні підопічні. І це жорстока правда. Так улаштована людина, розумієте? Так мозок влаштований.

Чужий біль довго терпіти та розділяти небезпечно. А іноді достатньо одного сильного потрясіння через чуже страждання.

Такий феномен. Чим добріша і самовідданіша людина, тим більша небезпека вікарної травми. І психологів спеціально вчать, як себе захистити. І лікарів. Але як бути звичайній добрій людині, яка гаряче реагує на чуже горе?

Відповідь лежить у галузі філософії. Якщо дуже просто – емпата може врятувати трансцендентальне джерело, зв’язок із ним. Це віра. Вона дає сили та захист. Або система вищих цінностей, не голий ентузіазм, не особиста самовідданість, саме світогляд, система цінностей, які людина сповідує і поділяє. Добро, справедливість, розумний гуманізм, розуміння сенсу своєї діяльності, вчинків.

“Я це роблю тому й тому. Такі мої переконання. Мої можливості обмежені, я не можу прожити чуже життя. Я зобов’язаний нести відповідальність за своє життя, за своє здоров’я і за своїх близьких, які від мене залежать. І я віддам іншому те, що я можу віддати. І визначу кількість часу і сил, які я в змозі віддати, якщо вони принесуть реальну користь”. Приблизно так треба говорити.

Довге вислуховування скарг не приносить користі. Довге перебування серед страждаючих людей призводить до втрати сил. До хвороб та нещасть. Можна пірнути, щоб урятувати потопаючого. Довго перебувати під водою не можна. Можна потонути самому.

Потрібно підтримувати стосунки зі здоровими та бадьорими людьми, навіть якщо вони дратують спочатку. Якщо різко контрастують з нещасними та хворими. Потрібно отримувати задоволення від життя, це не ганебно, це кисень, яким ви дихаєте. Потрібно дбати про себе та своє здоров’я.

Тож це не вигадки – можна розділити нещастя та хворобу. Особливо, якщо з нами ділиться велика кількість людей… Порятунок – у системі найвищих цінностей. У вірі. І в правилах психогігієни, які не менш важливі, ніж правила звичайної гігієни.