Після сварки свекруха завела окрему хлібницю, а ми вирішили купити холодильник
Життя зі старими батьками – не цукор. Особливо якщо це не власні батько і мати, а батьки чоловіка.
Мої мама з татом живуть в іншому місті, обидвоє ще працюють. А ось свекруха зі свекром вже на пенсії, і останні кілька років жити з ними стало просто неможливо. Одні капризи та претензії!
У мене ніколи не було бажання жити з батьками Сашка, але він наполяг на цьому. Трикімнатна квартира в центрі міста, близько добиратися до роботи, та й матері потрібна допомога по дому – такі аргументи наводив мені чоловік незадовго до весілля. Насправді, гадаю, йому просто не хотілося з’їжджати із затишного будинку, де все йому знайоме з дитинства.
Але один безперечний плюс цього спільного проживання я оцінила лише через десять років, коли наша донька пішла до кращої школи міста за місцем прописки. Але тепер Вероніка вже студентка, навчається в столиці.
Тому, не дочекавшись остаточного переїзду батьків чоловіка на дачу – свекруха про це вже давно каже – я почала все частіше заводити з чоловіком розмови про власне житло. Кошти у нас деякі є, можу я нарешті пожити спокійно, без криків і претензій?
– Сашко, ну скільки можна? Весь будинок на мені. Я і на роботі працюю, і після роботи. Твоїм батькам я не відмовляюся допомагати, але можна це звести хоча б один раз на тиждень? Будемо у вихідні спілкуватися, – вкотре капала я на мозок чоловікові.
Я свого чоловіка знаю – щоб справа зрушила з мертвої точки, йому треба постійно нагадувати про це.
– Гаразд, я подумаю, – відповів Олександр.
А за кілька днів вранці в кімнату до нас увірвалася свекруха. Я прибирала ліжко, а чоловік уже приймав душ.
– Це що ж, Даша, ось така подяка від тебе за всі ці роки? – одразу напала на мене Віра Федорівна.
– І вам доброго ранку. Що трапилося? – мляво відреагувала я, тому що за роки спільного життя вже звикла до її істерик.
– Сашко мені вчора розповів, як ти мрієш з’їхати від нас. Звісно, у найважчі роки батьки потрібні були, а на старості – будь ласка, залишайтеся самі! Чого тобі не вистачає? – продовжувала свекруха.
– Ой, Віро Федорівно, навіть не починайте. Ну, що за лайку з самого ранку? Мені взагалі ще на роботу йти! У Христа живете за пазухою, і тільки тому, що всі турботи ми на себе взяли. Але я також не залізна! – відповіла я.
Мати чоловіка зміряла мене зневажливим поглядом, нічого не відповіла і вискочила з кімнати.
Я поснідала і вирушила на роботу, думаючи про те, що чоловікові треба ввечері наздоганяти. Усі мамі розповідає!
Після робочого дня я, як завжди, зайшла в магазин і з повною сумкою прийшла додому, де на мене чекав сюрприз!
На кухонному столі на самому видному місці стояла нова дерев’яна хлібниця. Я знизала плечима і відчинила холодильник. І ось тут уже дуже здивувалася! З трьох полиць у холодильнику середню було повністю звільнено – там лежала паперова записка з написом: «Ваша полиця».
– Ну, якщо ти так хотіла відокремитись, будемо вести роздільне господарство! Ця нова хлібниця наша, не смійте з неї нічого брати! І в холодильнику я все підписала – скільки вершкового масла залишилося, скільки ковбаси! – пролунав голос у мене за спиною.
– Добрий вечір! У вас осіннє загострення, чи що? То що за демонстрація? – запитала я.
– А от відчуєте на своєму животі, як із батьками сваритися! – випалила свекруха та вийшла.
Я подивилася їй услід і подумала, що розпестила я їх за роки спільного життя до неможливого стану!
Та свекруха сама не пам’ятає, мабуть коли останній раз за продукти платила. Якщо разом з нею йдемо в магазин, то розплачуємось, зрозуміло, я чи чоловік. Уявляю, який сюрприз її чекатиме, коли вона пройдеться по магазинах! Чи багато вони зможуть собі дозволити лише зі своєї пенсії?
Трохи пізніше я зустріла чоловіка на кухні та за вечерею, переказавши розмову з його мамою, сказала:
– Все, Сашко. Це межа. Якщо вона так хоче, купуємо холодильник і ставимо у свою кімнату!
– Та припини ти, ну, охолоне вона! – намагався заспокоїти мене чоловік.
– Ні. Якщо ти мене не підтримаєш, я сама холодильник куплю. І ще замок на нього повішу! Нехай це буде першим кроком до окремого проживання. Може, до тебе хоч так дійде, що за людина твоя мати! – відповіла я.
На цей раз я точно не відступлю! Стільки років працювала – готувала на всю родину, прибирала… Навіть ремонт ми власним коштом робили! А свекруха мені буде окремі хлібниці під ніс ставити? Верх невдячності!