Петро сказав, що не хоче розлучатись, але втомився і просить дати йому більше свободи. Дружина запропонувала йому свободи стільки, скільки він хоче

Петро та Ганна розмовляли. Петро ходив по кімнаті, туди й назад; при цьому він сильно нервував, дивився в землю, але іноді він зупинявся і дивився на дружину. А Ганна спокійно сиділа в кріслі, в’язала шарф і дивилася телевізор, іноді звертаючи увагу на чоловіка та спокійно розмовляючи з ним.

— Зрозумій мене правильно, Ганно, — сказав Петро, — ми вже двадцять два роки разом! Двадцять два! В нас вже повнолітні діти! А я… Ти не подумай. Я люблю тебе, і я нікуди не збираюся йти. Але ж і я вже не юнак. Мені 45, а я почуваюся з тобою, наче я твій син, а ти моя тато.

– Я твоя тато? – здивувалася Ганна.

— Моя мама, мама, — швидко виправився Петро. — Звісно, ​​мама. Я обмовився. Тому що я зараз дуже схвильований. Адже до кумедного доходить. Я не можу нічого собі дозволити! Не спитавши на це твого дозволу. Погодься, це смішно! Мені 45 років. А ти ставишся до мене, як до дитини. І я почуваюся з тобою дитиною.

— Ну, у цьому ти сам винен, Петя, — сказала Ганна. — Ти з самого початку нашого сімейного життя так поводився. Я тут ні до чого.

— Я знаю, знаю, — сказав Петро. — Я сам у всьому винен. І я не звинувачую тебе. Але зараз я зрозумів, що більше не можу. І я не хочу розлучатис! Але втомився і прошу тебе, дай мені більше свободи.

– Звичайно, коханий, – сказала Ганна. – Я дам тобі все, що ти просиш. Чого ти хочеш, мій маленький?

— Я не маленький!

— Ну, гаразд, гаразд. Нехай так. У будь-якому разі я дам тобі все! Обіцяю.

– Не треба все, Ганно! — вигукнув Петро. — У мене все так і є. Дай мені лише більше свободи. Дозволь мені щось робити без твого дозволу.

Ганна зітхнула, відволіклася від в’язання, вимкнула телевізор і подивилася на чоловіка.

— Скільки волі хочеш? — спитала Ганна.

— Скільки даси, — сказав Петро. — Я буду радий.

— Нема проблем, — сказала Ганна, — але тоді я в тебе дещо попрошу.

– Попросиш у мене?

– Натомість!

– Звичайно звичайно. Проси, що хочеш.

— Я, як і ти, Петя, прошу в тебе більше свободи, — відповіла Ганна. — Дозволь мені щось робити без твого дозволу.

– Як?! — вигукнув Петро. — І ти просиш волі? Але хіба ти не вільна? Хіба не робиш усе, що хочеш? Я думав… Я був певен, що…

— Який ти смішний, — сказала Ганна, — ну, як я можу робити все, що захочу, якщо я твоя дружина.

— Але я думав… — Петро трохи розгубився. — Адже ти ніколи не питала у мене дозволу. Ні на що!

– І що? – здивувалася Ганна. — Не питати дозволу — це ще не означає робити те, що хочеться. Просто я завжди робила тільки те, з чим ти згоден. Ось і весь секрет.

— Хочеш сказати, що… і в тебе є щось таке, що ти хотіла б зробити, але не робиш, бо я це не схвалю? — спитав Петро.

— Ну, звісно, ​​є, — відповіла Ганна. — Кожна заміжня жінка має таке. Чому тебе це дивує?

– Так, ні, – Петро розгублено дивився на дружину, – не те, щоб дивувало. Але я був певен, що це тільки я, як маленька дитина, відмовляю собі багато в чому. А виходить, що… і ти також?

– На жаль, Петя, – сказала Ганна. — І я теж багато в чому відмовляю.

– Наприклад?

— Ну, наприклад, я дуже хочу зараз виїхати кудись далеко-далеко. Та на довго.

– Далеко далеко? — нервово перепитав Петро. — Ще й надовго? Куди це?

— Яка різниця, куди, Петя, — зітхнувши, сказала Ганна. — В Стамбул, наприклад, на два місяці. А тебе лишити з дітьми.

— Ні, Ганна, ні. Це неможливо. Поїхати! Одній! Куди? До Стамбула? Та ще й на два місяці! Як ти собі це уявляєш? Ти — в Стамбулі, а я…

— А я, Петро, це ніяк не уявляю, — відповіла Ганна. – Я розумію, що це неможливо. Це був лише приклад того, чого я хочу і що не можу собі дозволити. Розумієш? Але ми відволіклися. Отже. Ти просиш більше свободи?

— Так, — сказав Петро, — більше волі мені не завадить. І тоді я став би найщасливішою людиною.

– Тоді я ось що пропоную, – сказала Ганна. — Ти бери собі стільки свободи, скільки хочеш сам. Ось скільки тобі треба для твого щастя, стільки й бери.

— Дякую, — сказав Петро. — Я знав, я був певен, що ти зрозумієш мене і… Дай, я тебе поцілую. Кажеш, що я можу взяти стільки, скільки я хочу?

— Бери скільки хочеш.

– А ти?

– А я, Петя, так і бути, – зітхнувши, відповіла Ганна, – візьму тільки стільки, скільки візьмеш ти. Не більше.

Петро замислився.

— Тебе щось бентежить? — спитала Ганна. — На мою думку, це по-чесному.

— Не бентежить, ні, — відповів Петро. — Але в цьому є щось, що мені незрозуміло.

— А ти питай, Петя, — сказала Ганна. — Питай!

— Навіщо тобі стільки ж волі, як і мені? — спитав Петро.

– Гарне питання, – відповіла Ганна. — А як ти сам думаєш?

— Навіть не знаю, що й думати, — відповів Петро. — Я у здогадах. Я розумію, навіщо свобода мені потрібна. Але тобі вона навіщо? Адже в тебе все є. Квартира. Дача. Авто. Двоє дітей. Ти працюєш за покликанням і любиш свою роботу. Чого тобі не вистачає?

— Адже я тобі навела приклад, чого мені не вистачає, — відповіла Ганна. – Що тут незрозумілого?

– Ти про Стамбул на два місяці?

— Можу й інші приклади навести, якщо Стамбула замало. Нещодавно я подумала, що мені для щастя не вистачає…

– Не треба, – швидко сказав Петро. – Я все зрозумів, Ганно! Все чудово зрозумів. Адже ми стільки років разом і розуміємо одне одного з півслова. Так?

– Звісно коханий. Але все таки. Як щодо свободи?

— А що щодо свободи? – відповів Петро. — Щодо свободи все чудово. Вся ця свобода, скажу я тобі, не більше, ніж… І взагалі. Жили ми без цієї свободи стільки років. І жили щасливо. Так ось, я впевнений, що й далі без неї спокійно обійдемося.

– Відмовляєшся?

– Відмовляюся.

— А шкода, — зітхнувши, замріяно промовила Ганна, ввімкнула телевізор і продовжила в’язати шарф.

Петро ще якийсь час ходив туди-сюди по кімнаті, переживаючи розмову, а потім попросив дозволу сходити зустрітися з друзями. Ганна дозволила, але вказала точний час, коли він має повернутися.

«А мені більше не треба, — подумав Петро. — І навіщо я цю розмову про свободу затіяв? Тим більше що це дуже небезпечна тема. Свободи, чи бачите, вона теж хоче! Я тобі дам… волі. Незрозуміло, звідки в неї в голові ці фантазії щодо Стамбула на два місяці? Де вона цього нахопилася? Жах якийсь».

На зустрічі з друзями Петро передав їм свою розмову із дружиною.

Друзі обізвали Петра підкаблучником, сказали, що він не лише неправильно розмовляв зі своєю дружиною, а й взагалі живе неправильно. Почали вчити, як правильно.

— Почни з малого, — радили друзі. — Повернися сьогодні додому на дві години пізніше. Або на три. А ще краще, взагалі не приходь сьогодні ночувати. Покажи характер.

– А що! – рішуче сказав Петро. – І покажу. Я — не маленький хлопчик, якому вказують о скільки вдома бути.

Петро повернувся додому тільки під ранок, готовий до серйозної розмови з дружиною.

«Я знаю, що їй сказати, — думав Петр, піднімаючись ліфтом, — мене друзі навчили! Ось прийду додому, ось вона вийде мені назустріч, і я все їй скажу. Як добре, що в мене багато хороших і вірних друзів, які у скрутний момент завжди допоможуть грамотною порадою».

Але розмова Петра з дружиною не відбулося. Ганна не вийшла його зустрічати. Його зустріли діти. Від них Петро і дізнався, що Ганна поїхала в Стамбал.

– Надовго, – повідомили діти. – Сказала, що взяла відпустку на все літо. І просила тебе їй не дзвонити.

— Все правильно, — розважливо промовив Петро. — Цього слід було чекати. Я коли хочу, додому приходжу, а вона тому, коли хоче, в Стамбул їздить. Все по чесному.