Переїзд в старий покинутий будинок не пройшов для неї безслідно…

Раїса Степанівна три місяці тому вийшла на пенсію. Вона жила у своїй  квартирі з дочкою, зятем та внуком. Вона вирішили залишити квартиру молодим, а сама переїхати в село. В середині березня вона планувала переїзд.

Раїса Степанівна прийняла таке рішення тому, що тулитися вчотирьох в однокімнатній квартирі було важко, до того ж внук Максим уже пішов в перший клас і став досить самостійним. Потреба в її допомозі по вихованню та догляді відпала сама собою.

Від бабусі Каті їй дістався у спадок невеликий будиночок з яблуневим садом, що знаходиться в  невеликому селищі, за три години їзди від міста. Коли Раїса Степанівна була ще маленькою, батьки її часто до бабусі відправляли погостювати. Їй  дуже подобалося там: кругом зелень, річечка поруч, свіже повітря і вітер, поруч ліс.

Раїса Степанівна бачила у своєму переїзді тільки позитивні моменти: діти спокійно поживуть, а то сварки на порожньому місці влаштовують, ще у неї мрія була – сад бабусин відродити, посадити молоді яблуньки, щоб весною на нектар рожево – білих пелюсток бджоли зліталися як раніше, а восени збирати яблука, такі запашні та солодкі.

Зібралася жінка за один день. Діти хоч і допомагали речі в таксі складати, все просили її залишитися, але Раїса Степанівна не піддавалася на вмовляння.

І ось стоїть вона перед бабусиною хатинкою – маленькою зовсім: віконниці покосилися, парканчик пригнувся до землі. Всередині вогко виявилося, павутиною і пилом все заросло.

– Ну, нічого, – зітхнула жінка і взялася до роботи.

Прибирала, мила, скребла, навіть перерву не робила і до вечора будинок був таким же, як за часів молодості Раїси, принаймні зсередини. Вранці жінка встигла збігати в магазин, купила фарбу для підлоги та паркана, познайомилася з кількома покупцями та навіть домовилася з місцевими чоловіками про ремонт аварійного даху. Коли до будинку йшла, ще здалеку побачила чоловіка, який як виявилося, чекав її: кремезний, років 60, з темним, трохи сивим волоссям, не сказати, що симпатичний, з великими рисами обличчя.

– Доброго дня!

– Добрий день! Ви до мене? – здивувалася жінка.

– Так, мене Ілля Петрович звуть, можна просто Ілля, – сказав він. – Я ваш сусід навпроти. Прийшов дізнатися чи назовсім ви до нас? І чи потрібна якась допомога?

– Дуже дякую за турботу, – посміхнулася жінка. Їй стало дуже приємно, що незнайомий чоловік так чутливо до неї поставився.

– Мене звуть Раїса Степанівна, можна просто Рая, – трохи лукаво промовила вона. – Ілля, ходімо пити чай, я як раз з магазину, купила джем і печиво. Заодно розповісте як тут у вас все, – і побігла чайник ставити.

Довго говорили вони: про село, про життя своєї, про дітей. Виявилося, що Ілля Петрович вдівець, син давно виріс, одружився і виїхав в Іспанію. Раїса слухала чоловіка і дивувалася, наскільки вони схожі, тому й спільну мову швидко знайшли. Раїса Степанівна теж була вдовою й одна дитини виховувала. Так за розмовами не помітили, як час пролетів.

Тепер Ілля до Раїси часто приходив: допоміг їй новий паркан підняти, ґанок полагодив, обрізав сухі гілки у яблунь, та й просто поговорити відверто хотілося. Жінка все натішитися не могла, близька людина в її житті з’явився, яка змогла зрозуміти, підтримати та скрасити порожнечу, що накопичилася за стільки років.

Так і знайшли вони один одного – дві самотності …