П’ятнадцять років жили зі свекрами душа в душу, доки вони не переїхали ближче до нас

З Миколою ми одружені вже сімнадцять років. І п’ятнадцять років це була ідеальна сім’я. Мене все влаштовувало. Не було таких моментів, щоб я хотіла піти чи розлучитися. А зараз, коли мені вже сорок два роки, я опинилася в дикій для себе ситуації. Я буквально хочу втекти від свого чоловіка.

Вся справа в тому, що всі ці роки ми з Миколою жили в нашій квартирі. Починали з однокімнатної квартири, яка дісталася мені у спадок, а потім уже влізли в іпотеку і розширилися до повноцінної трикімнатної.

Нині вже всі борги давно закриті. Діти у більш-менш самостійному віці. У декрет я вже точно більше не збираюся. Здавалося б, найстабільніший час настав. Можна щось планувати та хоч трохи пожити повноцінним життям.

Приблизно з такими думками два роки тому ми вирішили продати свою квартиру і купити будинок. Ми з чоловіком чомусь завжди хотіли жити у приватному будинку. Щоб, як кажуть, самі собі господарі, тиша і сусідів не так чутно, як у стандартній панельці.

Знайшли чудову ділянку з добротним двоповерховим будиночком. І город можна садити і плодові дерева є. А ще, колишня господиня мала багато троянд, які вона нам залишила. А будинок якраз улітку брали. Я, коли цю пишність побачила, так одразу й закохалася.

Звичайно, після оголошення про наше придбання всім родичам треба було влаштувати екскурсію. До нас часто почала приїжджати рідня. Першими відзначились батьки чоловіка. Так їм сподобалося в нас. І район красивий, і розташування, і транспортна розв’язка комфортна.

Минуло лише кілька тижнів, коли свекри нас теж вирішили порадувати. Вони натрапили на оголошення про продаж сусідньої з нами ділянки. Виявилося, що після нашого переїзду вони всерйоз замислилися про те, щоби перебратися жити до нас поближче.

Розмова така справді заводилася. Але я думала, що вони просто з ввічливості все це кажуть, що їм тут так у нас сподобалося.

Нагадаю, на той момент зі свекрами ми були знайомі вже понад п’ятнадцять років. І за всі ці роки ми ніколи не сварилися. До нашої сімʼї вони не лізли. Не особливо допомагали, звичайно, але й не лізли ніколи.

Жили ми душа на душу так п’ятнадцять років. А потім свекри все ж таки купили ту ділянку, через паркан від нас і життя моє перетворилося на пекло. Я навіть уявити не могла, що все так зміниться.

Свекруха зі свекром стали із чоловіка буквально вити мотузки. Раніше за таким плазуном перед батьками чоловік помічений не був. А тут він підривається і біжить стрімголов при будь-якому маминому дзвінку.

Будинок перетворився на прохідний двір. Свекруха може з’явитися як чорт із табакерки будь-якої секунди. Стою на кухні, готую. Млинець перевернула, убік відвернулася, а вона вже переді мною! Як просочилася, та ще так безшумно – взагалі незрозуміло.

Дійшло до кумедного. Я вже й помитися спокійно не можу й у туалет сходити. Тільки двері в санвузол зачиню, як тут же чути, що хтось унизу від дверей репетує:

-Настя, ти де? – це свекруха прийшла, щоб щось позичити, подивитись, спитати. Та що завгодно! У неї за день прийменників набирається із сотню.

До дочки теж постійно чіплятися почала. То вона одягається не так, то фарбується. Цього року дочка сказала, що дев’ятий клас закінчує і поїде вчитися кудись в інше місто, аби подалі від бабусі.

Я трималася скільки могла. А тепер ось теж думаю, що треба тікати від цього кошмару. Дочка все одно поступати збирається. Треба також їхати в інше місто і там шукати роботу. Далі дітей до себе перевозити.

Із чоловіком багато разів намагалася поговорити. Якось пояснити йому, що так жити не можна. Що діти від нас втечуть, та й я сама вже хочу подалі звідси. Але він тільки товкмачить як заведений, що «це ж батьки, як я їх покину».

Мабуть, нас покинути – йому набагато простіше. А я цього тижня резюме відправила до однієї фірми вже в іншому місті. Роботу знайду там і втечу від таких родичів.