– Остаточно посварити нас з чоловіком батьки хочуть, дитина без батька залишиться, якщо виношу її взагалі, тоді спасибі і скажу. Всім

Інна та Андрій разом вже три роки. У столиці вони були приїжджими, і у нього, і у неї спочатку був студентський гуртожиток, потім наймання квартири з друзями-подругами. Рік вони знімали житло вже разом, а потім і зважилися на похід в РАЦС. Дітей у пари ще немає, але Інна на 4-му місяці вагітності.

– Почалось все з того, – продовжує Інна, – що і його батьки, і мої мама з татом повстали проти нашого рішення не грати весілля. Як же так? Діти одружуються, а ні гостей не буде, ні традицій порушаться.

– Хрещена образиться, – бідкалася мама Андрія, – вона так чекала твоє весілля. Ну і не грайте його в Києві, приїжджайте до нас, тут і відзначимо.

– Де це ви відзначати зібралися, – обурилася мама Інни, – у нас і своєї рідні багато, а до вас туди половина не доїде,  давайте  у нас святкувати.

А Інна з Андрієм зовсім весілля не планували. Ніде. Родом вони були з різних місць, він з Черкаської області, вона Тернопільської.  І обоє з сільської місцевості, з усіма наслідками, що випливають: батьківським городом звідси й до заходу, половиною села рідні та кумів.

– Тільки від спроб змусити нас робити весілля відбилися, – каже Інна, – наступна біда почалася. Ну не сподобалися один одному свати, але ж ніхто не примушує їх спілкуватися. Передавайте вітання і живіть спокійно, в різних регіонах. Так ні, змагання влаштували й нас постійно зіштовхують лобами.

Коли молоді взяли в іпотеку однушку в спальному районі, батьки активізувалися. Привезуть свати з боку чоловіка картоплю і закрутки різні, так на наступному тижні пруть мішки й банки свати з боку дружини. І при цьому прагнуть знецінити заслуги супротивної сторони.

– Так дрібниця, – каже мама Інни, заглядаючи в картопляний мішок, – я б і везти посоромилася. Та й огірки в банках – переростки, дивись яке чудо ми тобі привезли.

– А Андрію ж неприємно, – каже Інна, – ось і не виходить у нас радіти такій «допомозі».

Або мама Інни привезе шпалери, штори, адже важко молодим, і то хочеться, і це, а іпотеку не відкласти. А потім приїде мама Андрія і все забракує.

– Що за жахіття, – скаже, – у нас в селі хлів такими навіть не обклеюють.

– Хлів, мамо, – каже Андрій, – у нас обклеювати шпалерами й не прийнято. Нормальні шпалери. Але через місяць мама Андрія привозить на машині інші, ще й матрац надувний.

– Я тут поки залишуся, – каже, – поїздом назад доберуся, нехай батько їде, а у мене відгули. Ось завтра і поміняю вам шпалери на красиві.

– Ледве відбилися від такої допомоги, – каже Інна, – інакше через кілька днів знову був би скандал. Пробували ми говорити, щоб зовсім не їздили, марно. Та й незручно, допомагають ж, грошей на перший внесок додавали. Але і терпіти сил немає. Говоримо, що продукти не потрібні, ображаються: кури свої, жирні, м’ясо свіже, молочко козяче.

Не раз і не два після візитів люблячих родичів у молодих траплялися сварки: то мама Інни невтішно відгукнулася про подарунки свекрухи на її день народження, то мамі Андрія НЕ сподобалися дари тестя з тещею.

– Як же ми поїдемо з порожніми руками, – дивувалися батьки, коли Інна з Андрієм пробували їм заборонити щось возити, – грошей багато дати не можемо, які у нас в селі заробітки, зате все своє, треба везти свіженьким. Як не треба взагалі приїжджати, ну ви даєте! Спасибі б сказали, а вони ще брикається.

– Не треба, – сказала одного разу мама Інні, – викидайте у вікно.

Коли Інна завагітніла ситуація загострилася. Уже зараз майбутні бабусі готові сперечатися до хрипоти що купувати внукові чи внучці та в честь якого родича його треба назвати.

– Ми не хотіли нічого купувати до самих пізніх строків, – каже Інна, – самі ж знаєте, нехай забобони, але краще перестрахуватися, ніж потім на прикмети грішити. Але ні, я тільки на облік в консультацію встала, а у нас на балконі дві коляски, дві ліжечка, купа шмаття, нового і не дуже. Що робимо? Продаємо через інтернет.

Інна серйозно поговорила з чоловіком, обох таке ставлення мам порядком зачіпає: чи не ладите, ну і не треба, але влаштовувати змагання і тягнути дітей на свою сторону, зіштовхуючи їх лобами – не діло.

– Я подзвонила своїм, Андрій – своїм, – сказала Інна, – пояснили, що приїжджати не треба, що мені спокій потрібен, а вони тільки влаштовують зайві хвилювання. Ага, допомогло. Як же. Ми вже і двері не відкривали, і телефони відключали. Тепер замки змінили. Що мами роблять? У сусідів залишають свої подарунки. Та ще й за звичкою розповідають скаржаться один на одного і на невдячних дітей.

– Інночко, – сказала днями одна з сусідів, мила старенька, – як негарно ви робите навіть з власними батьками, не кажучи вже про батьків Андрійка. Треба ж! Не відкривати двері! Вам руки батькам треба цілувати за їх допомогу і турботу. –

– Остаточно посварити нас з чоловіком батьки хочуть, – сказала сусідці Інна, – дитина без батька залишиться, якщо виношу її, тоді спасибі й скажу. Всім.

– Так шли ти сусідів лісом, – радять колеги, – ще не вистачало вислуховувати нотації від сторонніх людей! Влаштували філію колгоспу в столиці. Правильно, відлучити їх від дому, дивись дійде, що вони щось роблять не так.

Але чи дійде? Як думаєте? Або Інна та її чоловік не мають рації? Батьки хочуть, як краще, допомагають, а що не ладнають між собою, ну можна на це, як і на їх безсторонні репліки просто уваги не звертати. Набагато важче жити без підтримки та допомоги.