Останнім часом я собі місця не знаходжу. Дедалі частіше мене відвідують думки про розлучення з чоловіком. У шлюбі ми вже 35 років. Наші діти вже давно дорослі та самостійні люди. Вони успішно влаштувалися в житті та обзавелися власними сім’ями та дітьми. У нас уже троє чудових онуків

Вже пішов 36 рік мого подружнього життя. Дітей виростили, вони вже реалізувалися, мають свої сімʼї вже й трьох онуків маємо з чоловіком. Але особистого, свого щастя, здається, я не відчуваю вже багато років. Мені взагалі думається, що ми з чоловіком існуємо у якихось своїх, паралельних світах. Нас, окрім онуків, начебто нічого й не пов’язує.

Ми вже обоє на пенсії, але продовжуємо працювати. Наше життя підпорядковане щоденному розкладу та чіткому розпорядку. На роботу ми встаємо у різний час. Тож уранці бачимо один одного якісь лічені хвилини перед виходом із дому.

Увечері свій вільний час ми також проводимо окремо. У нас вдома навіть два телевізори. Був час, коли ми не могли домовитися, що дивитися і, щоб припинити ці нескінченні непорозуміння, вирішили купити другий телевізор.

Тепер я дивлюся телевізор у спальні, а чоловік у вітальні. Ми й спимо часто в різних кімнатах. Чоловік іноді засинає під телевізор та так і залишається спати на дивані до ранку.

Якщо чесно, за наше життя було кілька епізодів, коли я всерйоз думала, що чоловік мені зраджує. Але це було вже досить давно. Зараз мені здається, що йому просто зі мною зручно жити.

Він навіть іноді каже, що любить мене, але я вже не вірю в це. Рік тому мені виповнилося шістдесят років. Ми не планували якось урочисто це відзначати і це було заздалегідь обумовлено.

Він просто купив мені квітку в горщику і поставив до нашої спальні. І все. Не було жодних поздоровлень, жодного слова. Ні вранці перед роботою, ні ввечері. Цілий день я відчувала себе розчавленою, мені було прикро. Тому, приїхавши з роботи, я лягла спати раніше. І так і пройшов мій день народження.

Зі мною чоловік поводиться досить неемоційно. Натомість у компанії, особливо якщо там є інші жінки, він завжди веселий і багато жартує. Мені здається, що ми могли б розлучитися і знайти собі інші стосунки.

Разом ми проводимо час лише тоді, коли пораємося з онуками. Діти часто привозять їх до нас у вихідні. Для нас це справжнє свято. Онуки дідуся просто дуже люблять. Той теж із захопленням завжди з ними грає.

Старша онука якось нещодавно сказала мені, що вона дуже рада, що в нас така дружня сім’я. Що ми з дідусем такі веселі і завжди граємо з ними. Вона часто каже нам, що ми такі дружні.

Ось тоді я й замислилась. Раніше я переживала, що якщо я раптом вирішу подати на розлучення, то мене можуть не зрозуміти і засудити наші діти. І тільки зараз я всерйоз задумалася про те, що я скажу в такому разі нашим онукам?

Ми з чоловіком, виходить, для них приклад справжніх подружніх стосунків. Вони цінують нас саме разом. Як ми спілкуватимемося з онуками після розлучення?

Я в такі моменти завжди думаю, що це дуже дорого мені обходиться. Я віддаю надто багато зусиль для підтримки образу щасливої ​​сімʼї. І все це лише заради того, щоб не поранити почуття наших онуків. При цьому я почуваюся неймовірно самотньою.

Я чоловіка нещодавно запитала, може нам варто розлучитись, ти знайдеш когось, я теж спробую жити далі і ми зможемо ще бути щасливими окремо один від одного. На що чоловік відповів мені, що це йому не потрібно. У нього все добре.

Ось так. Він нічого не хоче міняти. Ми не сваримося, але й жити так далі вже нудно.