Останні роки я провела далеко від чоловіка та дітей, а тепер мені за 50, і я змушена починати все спочатку

Моє життя склалося так, що я, жінка віком за 50 років, зараз маю починати своє життя з самого початку, буквально. Діти, яких я народила і яких виховувала, чоловік, кошти – все це тепер у минулому. І мені не повернути їх. Чому? Напевно, виною всьому те, як я сприймала реальність і людей, що оточують мене.

Не приховую, святою мене навряд чи можна назвати, але й відверто поганою людиною я ніколи не була. Оступилась, і все раптом просто звалилося.

Почну з того, що одного разу я вирішила поїхати працювати за кордон. Щоб заробити грошей на сім’ю, приїхати і просто продовжувати жити своїм життям.

Особливих планів у мене не було. Чоловік, маленький син і дочка. В нас, в принципі, все було непогано. Але хотілося чогось більшого, а перспективи були так собі. Чоловік довго не хотів відпускати мене одну, але дітей не було на кого залишити, а я по молодості була досить амбітною. Так склався мій характер.

Тому згодом я взяла квиток і поїхала. На рік чи два, так мені спершу думалося. Однак насправді за такий період часу багато б я заробити не змогла. Тим більше, що перші півроку сама ледве зводила кінці з кінцями.

Ну і навіщо повертатися, якщо поїздка безглузда і ти лише даремно втратила час? За рік я відносно стала на ноги і вже могла відправляти якісь гроші чоловікові. На дітей, господарство та інше. Небагато, але хоча б моя совість була чистою.

Протягом 7 років я зуміла знайти краще місце і навіть кілька разів приїжджала додому. Ненадовго, але все ж таки. Чоловік мене зустрічав добре, хоч і щоразу його очі сумували перед моїм новим від’їздом. Діти теж не були в захваті, але їх можна було втішити подарунками, готівкою і всяким подібним.

Хоча вони швидко росли, і я вже бачила, що син збирається одружитися, та й дочка навряд чи в дівках залишиться. Але залишатись удома довго я не могла. Мені подобався режим, у якому я перебувала за кордоном. Подобався клімат, їжа, пляжі. Рідний холод і оточуюча сірість… Я від них відвикла.

А потім я зустріла Мігеля. І все закрутилося із ще більшою швидкістю. Цей чоловік із самого початку не дав мені навіть схаменутися. Він оточив мене ніжністю, турботою та своєю неймовірною харизмою

Мені було страшно, бо на хвилиночку я була одруженою жінкою. І разом з тим чоловіка я бачила так давно, а цей чоловік постійно був поряд. Він не скупився на компліменти, широкі жести, дорогі подарунки. З ним я почувала себе як 12-річна дівчинка. У комфорті, захищеній та по вуха закоханою у старшого хлопчика. Це просто не пояснити двома словами.

Незабаром ми переїхали до його будинку. Але мешкав він не один, а з родичами, так у них заведено. Крім нього там була ще сестра та мама. Але його мати була старою жінкою, яка просто раділа з того, що син нарешті знайшов собі когось.

А сестра спершу навіть зі мною не віталася. Хоча потім якесь спілкування все ж таки пішло. Я продовжувала працювати і надсилати додому гроші. Весілля сина, на жаль, мені довелося пропустити. Але в подарунок я надіслала йому досить кругленьку суму. Тож вистачило б заплатити за машину, наприклад, чи скромну квартирку. Про дітей я не забувала.

Незабаром Мігель поставив мені умову: я, поки ми разом, не маю більше працювати. Він хотів завжди бачити мене в доброму настрої, і взагалі хотів, щоб я стежила за собою і була з ним лагідною.

Це, звичайно, була приємна новина для мене, як для жінки. Але в іншому… Де брати гроші для своєї першої сім’ї, для дочки, зрештою? Тому ми домовилися, що півроку я ще попрацюю, а потім уже буде так, як він мене просив.

Відпрацювавши належний термін і виславши все до копійки додому, я нарешті відчула себе справжньою сеньйорою. Навчилася розбиратися у винах, підтягла мову. І взагалі, з моєю засмагою мене важко було відрізнити від місцевих жінок.

Ми з Мігелем жили в одній великій кімнаті, місця нам вистачало, тому я почувала себе дуже комфортно. Мігель продовжував балувати мене подарунками, ми їздили в інші міста, куштували дуже вишукані страви. Все було просто чарівно.

Але одного разу моєму чоловікові треба було виїхати на кілька днів. Так що я залишилася з його сестрою та мамою. Інтуїція підказувала мені, що щось мало статися, аж надто якось стало тихо без Мігеля, але до такого я була не готова.

Після приїзду брата сестра Мігеля першою прийшла до нього і почала швидко і дуже емоційно спілкуватися з ним. Я не могла зрозуміти все, що вона говорила, все через манеру мови і взагалі динаміку розмови. Але було зрозуміло, що ця жінка звинувачує мене у крадіжці. Так, ніби я краду у неї прикраси. Хоча Мігель мене просто обсипав різного роду брязкальцями.

Прийшовши в кімнату і «просто з цікавості» перевіривши мою скриньку, Мігель знайшов у ній прикраси своєї сестри. Зрозуміло, що саме вона туди їх сама поклала, поки я відходила. Та й навіщо мені було їх ховати, грубо кажучи, на найвиднішому місці? Ну, як, де логіка?

І все-таки мій чоловік у той момент від мене відвернувся. Він більше повірив сестрі, ніж мені, жінці, яка стільки часу з ним прожила і віддала йому все своє кохання. Був скандал, були сльози. Але з’ясувати стосунки до кінця нам не вдалося. Він просто взяв мої речі та викинув за двері. Другого шансу пояснити мені ніхто не дав.

Звісно, ​​на вулиці я не залишилася. Спочатку у мене були якісь заощадження. Але я залишилася без нічого. Принаймні, без коханої людини точно. Насамперед я зателефонувала додому, але з’ясувалося, що мої діти давно вже живуть своїм життям і навіть з батьком спілкуються дуже неохоче.

Мій чоловік, мій законний чоловік, знайшов собі жінку, з якою вони потихеньку й живуть. Для зручності, мабуть, але я його не засуджую. Куди мені тепер повертатись?

Вийшло так, що тепер у мене стоїть дилема. Повернутися на батьківщину жінкою, з якою не хочуть розмовляти власні діти і яку давно забув чоловік. Виїхати без грошей, без сенсу і взагалі прийнявши удар ганьби на себе. Або залишитися тут і спробувати почати все з нового аркуша. Так, для роботи по 10–12 годин на добу я вже, звісно, ​​не здатна. Але хоча б підробітку вистачить, щоби зняти невелику кімнату.

Я думала, що знайшла своє справжнє кохання, з яким можна було б прожити решту життя. Але отримала лише удар у спину та фінал, сповнений болю та образ. Ось така моя історія. Чи заслужила я на все це? Мабуть так. Чи чекає на мене щось хороше в майбутньому? Дуже на це надіюсь.