Ось, що зробила мудра жінка, коли її чоловік вже двічі не ночував вдома і не брав слухавку
Костя не ночував удома. Всю ніч було невідомо, де і з ким він, і навіть не подзвонив. Додому повернувся лише ввечері наступного дня. Він сміливо увійшов до квартири, не боячись закидів дружини.
Спокійно, не поспішаючи роздягнувся; впевнено пройшов у ванну кімнату. Хвилин за двадцять гордо зайшов на кухню.
Дружина та дочки сиділи за столом, вечеряли.
– Я вчасно! — радісним голосом промовив Костянтин і сів за стіл. – Уся сім’я в зборі. Якраз на вечерю встиг. Приємного для всіх апетиту.
Він узяв шматок хліба, намазав його гірчицею, посипав сіллю і почав їсти, чекаючи, коли йому теж щось дадуть. Але ніхто не поспішав щось йому давати.
— Мені ще довго чекати на свою вечерю? — сміливо спитав Костя.
— Тато повернувся, — сказала дванадцятирічна Аліса.
— Живий та здоровий, — додала чотирнадцятирічна Поліна. — Тож ти, мамо, даремно хвилювалася.
Костянтин сердито глянув на дочок.
«Жіноче царство! – подумав Костя. – Змовилися проти мене. Був би в мене син, він би за мене заступився. А ці?»
— Рито, ти, між іншим, даремно сердишся на мене, — сказав Костя. — Я хотів, але не зміг тебе попередити, що сьогодні не ночуватиму вдома. Так вийшло. І давай більше не говоритимемо на цю тему.
Я впевнений, що нам обом слід просто більше довіряти одне одному. Я був у друзів. І що? Не маю права? Зараз я прийшов із роботи. Я втомився, зрештою. Я їсти хочу. Дадуть мені нарешті в цьому домі поїсти?
Рита мовчки дивилася на чоловіка.
— А що у нас на вечерю? — радісно спитав Костя. – Дивлюся, у вас у тарілках котлетки з картоплею? Я теж хочу.
Рита з розумінням кілька разів кивнула головою. Аліса та Поліна мовчки посміхалися. Усі спокійно продовжували їсти.
— Гаразд, — сказав Костя, — сам собі наберу, якщо більше нема кому.
Він підвівся з-за столу і підійшов до плити. Зняв кришку зі сковорідки. Там було пусто. Зазирнув у каструлю. Там теж нічого.
«Якщо цим мене покарають, — подумав Костя, — то, можна сказати, легко відбувся».
– Зрозуміло! – сказав Костя. — Отак, значить, вирішили мене покарати. Залишити без вечері. Ну що ж, добре.
Костя багатозначно подивився на дочок, потім на дружину.
– Костю, – сказала Рита, – адже я тебе попереджала, що якщо хоч раз таке повториться і ти знову не прийдеш додому ночувати, я тебе покараю.
— Ну попереджала, — відповів Костя. – І що? Подумаєш! Не прийшов ночувати додому, а що ти можеш зробити, Рито? Ти тільки погрожувати можеш. Та й усі твої погрози — це нісенітниця для мене. Все, на що ти здатна, я заздалегідь передбачаю і цим мене не залякаєш.
– Передбачаєш, і добре, – сказала Рита. — І що тебе нічим не залякати теж здорово. Мені ж спокійніше буде. Не хвилюватимуся, що вчинила з тобою підло. Адже так? Якщо ти сам усе знав, чекав і нічого не боявся? Можу робити, як хочу?
— Коротше, — вибагливо промовив Костя.
– Я від тебе йду.
«Знайшла чим лякати, — подумав Костя, — скатертиною дорога. Відпочину хоч трохи від тебе. Мені не страшно, навіть якщо дочок залишиш. Немає в тебе методів проти мене, Рито. Немає!»
— Ой, ось тільки не треба цього, гаразд? – відповів Костя. — Іде вона. Куди ти можеш піти?
– До іншого чоловіка, – спокійно відповіла Рита. — Але чому ти питаєш? Адже, судячи з твоїх слів, тобі все це і так відомо, і тебе цим не залякаєш? Речі мої вже зібрані.
— Не сміши мене, Рито, — сказав Костя. – Немає в тебе жодного іншого чоловіка. І йти тобі нема куди. Тому мені зовсім не страшно. А втім… Навіть якщо й так? Іди ти, куди хочеш. Збирай свої шмотки та провалюй. А дочок не боїшся залишати на мене?
– Не боюся, – відповіла Ріта.
— Ну, і цим ти мене не залякаєш, — сказав Костя. – Подумаєш! Дівчата вже майже дорослі. Якось впораюся з ними. Тож нічого в тебе і з цим не вийшло.
— А тобі, Костю, особливо й не доведеться стежити за ними, — сказала Рита.
– Як це? – Не зрозумів Костя. — А хто ж за ними стежитиме?
— За ними твоя та моя мама доглянуть, — сказала Рита. — До речі, вони тебе й нагодують. Скоро вони будуть тут.
– Як тут? — злякано запитав Костя. — Навіщо їм тут бути? Я не хочу їх тут бачити.
— Ну, мало, чого ми не хочемо, — сказала Рита. — Учора я дзвонила нашим мамам і сказала, що йду від тебе назавжди. До іншого чоловіка!
– А вони що?
— Твоя мама просила, щоб я не йшла, а моя…
— Щодо твоєї — це зрозуміло, — сказав Костя. – А ти що?
— Я сказала їм, що хочу забрати у тебе і дочок, але вони мені порадили цього не робити. Обіцяли, що допоможуть тобі у їхньому вихованні.
— Як допоможуть? Вони що? Щодня тут будуть?
— Звісно, кожен, — відповіла Рита. – По черзі. Але іноді обидві разом. Просили звільнити для них дві кімнати.
– Дві кімнати? Звідки я візьму їм дві кімнати?
– Твоя мама займе твій кабінет. А моя буде у нашій спальні.
— А я де спатиму?
– У вітальні, – відповіла Ріта. — Вони обидві відмовилися від вітальні, бо вона виходить вікнами на проспект. А вікна кабінету та спальні виходять у тихий дворик.
— Який ще тихий дворик, — не витримав і закричав Костя. — Ти краще поясни, чому вони зважилися на таке? Адже ми домовлялися, що вони в наше особисте життя не лізуть. Я не розумію.
— А більше немає нашого особистого життя, Костю, — сказала Рита. – Є твоє життя і моє. Щодо свого життя я з ними домовилася. Тепер ти сам домовляйся з ними про свою.
— Але ж ти розумієш, що я не зможу з ними домовитися. Без тебе вони мене й не слухатимуть.
– Переконай їх.
— Вони мені не повірять.
– Їх можна зрозуміти, – сказала Рита. — Хто винен, що тобі ніхто більше не вірить?
— І тому вони вирішили разом зі мною виховувати моїх дочок?
— Вони просто не мали іншого виходу. Вони злякалися, що ти сам не впораєшся.
— Але я впораюся, впораюся, — вигукнув Костя. – Обіцяю.
— Та я тобі вірю, Костя, вірю, — сказала Рита. — Я знаю, що ти можеш сам. Я їм так і сказала, що ти впораєшся, що ти вже великий хлопчик, і таке інше.
– А вони?
— Вони сказали, щоб я не молола всяку нісенітницю, — відповіла Рита. – Твоя мама сказала, що ти весь у свого батька, і за тобою самим ще дивитися, як за дитиною, треба. А моя мама сказала…
— Ну, це я уявляю, — швидко сказав Костя, котрий зовсім не хотів слухати, що думає про нього теща.
— Тож, Костю, далі ти вже сам з ними розумійся, — сказала Рита.
У двері зателефонували. Рита злякано подивилася на Костю.
— Вже прийшли, — тихо прошепотіла вона.
Костя у відповідь тільки слабо покрутив головою.
— Бабусі приїхали, — радісно закричали Аліса і Поліна, — ми відкриємо.
Дівчата помчали до передпокою.
— Рито, — слабким голосом сказав Костя, — як же ти могла так зі мною вчинити? Не порадившись.
– Я тебе попереджала, Костю, – сказала Рита, – сам винен. Якщо тобі не подобалося жити зі мною, то тепер живи з нашими мамами.
Вона жалібно подивилася на Костю, підійшла до нього і погладила по голові.
— Чесно кажучи, зараз мені тебе по-справжньому шкода стало, — сказала Рита. — Ти схожий на побитого собаку. Як уявлю, що на тебе тут чекає, так просто сльози на очах навертаються. Я вже шкодую, що так жорстоко з тобою вчинила.
— Може, ще можна виправити? — тихо спитав Костя. — Може, можна ще щось змінити?
Очі Рити сповнилися сльозами.
– Тут уже нічого не виправиш, Костю, – сказала Рита. — І змінити нічого вже не можна. Я йду до іншого, а ти залишаєшся. Прощавай. Хочу якнайшвидше піти звідси. Вибач мені, Костю. Ти маєш рацію, це справді надто жорстоко, і навіть ти такого не заслужив. Я буду все життя за це себе докоряти. Прощавай.
Вона різко відвернулася і вийшла.
Цієї ночі Костя дуже погано спав. Йому снився кошмарний сон, ніби Аліса і Поліна виросли і вийшли заміж, але не пішли жити до своїх чоловіків, а навпаки, привели їх до себе.
А потім у них народились діти. А потім вони пішли від своїх чоловіків і тоді до квартири приїхали свекрухи, які сказали, що допомагатимуть своїм хлопчикам ростити дітей.
Костя прокинувся у холодному поті.
Прийшовши на кухню, Костя застав там Риту, Алісу та Поліну. Вони снідали. Він навіть очам своїм одразу не повірив. Подумав, що все ще спить. Коли зрозумів, що це не сон, не плід уяви, дуже зрадів.
— Як це? – здивувався Костя. – Ти ж пішла до іншого?
– Подумала і повернулася, – сказала Рита.
– Це правильно, – сказав Костя. — А де наші батьки? Що ти сказала їм?
– Я їх випроводила, – сказала Рита. – Сказала, що даю тобі останній шанс. І щоб поки ми разом, вони в наше життя не втручалися.
– А вони що?
— Моя мама наполягала, щоб…
— Це не має значення, — поспішив сказати Костя. – А моя мамо, що сказала?
— Що вона завжди поряд. І якщо раптом ти знову не прийдеш ночувати, щоб я одразу дзвонила їй, – відповіла Рита.