Оксана з донькою вирішила перевиховати свого чоловіка. Вирішили зробити те, чого він найбільше боявся
Михайло повернувся додому об одинадцятій вечора. Ніякий. Мовчки перевдягнувся і завалився в ліжко.
«Що ж мені робити з тобою? — думала Оксана, дивлячись на сплячого чоловіка. – Що робити? Розуму не докладу».
Останнім часом Михайло мало не щодня повертався додому пізно. І в такому вигляді. А вранці, розмовляючи із дружиною, заявляв, що нічого не пам’ятає.
«Адже хороша ж людина, — думала Оксана, — а на очах гине. Таке лихо. І не знаєш, що робити».
До спальні увійшла Ніна, донька Оксани.
— Про що думаєш, мамо?
— Та ось думаю, що з твоїм батьком робити? Як відучити його пити? Може, кинути його?
— Кинути, звісно, можна, — погодилася Ніна. – Але шкода. Один він зовсім пропаде. А він – добрий. Не свариться.
— І гроші всі до копійки мені дає, — додала Оксана. — На міцненьке не витрачається. П’є тільки коли його пригощають.
— А частують його майже щодня, — зітхнувши, додала Ніна.
— Тому що він найкращий у місті фахівець у своїй справі, — сказала Оксана. — Такі печі та каміни робить, які ніхто не може зробити. А клієнти йому дякують. І не лише грішми.
— Мамо, а це правда, що тато, коли він так посидить, нічого не пам’ятає наступного дня? Може, він прикидається?
— Ти знаєш, я спершу теж думала, що він прикидається, — відповіла Оксана. — Але після того, як я кілька разів його перевірила, з’ясувалося, що він не вдає. Справді, нічого не пам’ятає.
— А як ти його перевірила?
— Одного разу сказала, що він обзивався. Інший – що грошей не приніс. Він повірив.
— А що він?
– Повірив. Вибачався. Навіть заплакав. Так йому шкода мене стало. Але все одно посиденьки свої не припинив. Я навіть погрожувала, що піду, якщо він ще раз у такому вигляді додому заявиться. Не допомагає. Він стверджує, що жодної проблеми немає. Що своїм способом життя він нікому не заважає.
– Ось бачиш, – сказала Ніна. — А ти кажеш — покинути. Без нас він зовсім пропаде.
— Так він і з нами пропадає, доню. Вже мало не щодня у такому вигляді додому заявляється.
— А без нас, мамо, він щодня буде таким. Не можна його кидати. Рятувати треба тата.
— А як його рятувати?
— Треба зробити щось таке, що його справді злякає, — сказала Ніна. — Не розжалобить чи засоромить, а налякає. Розумієш? Є щось таке, що його справді може налякати?
Оксана серйозно подивилася на Ніну.
— Ти чого так дивишся? — злякано спитала Ніна. — Щось вигадала?
— Вигадала, — відповіла Оксана. — Але ти мусиш мені підіграти.
Прокинувшись, Михайло прийшов на кухню. За столом сиділа Ніна.
— Доброго ранку, доню, — ніжно сказав Михайло.
— Доброго, тату, — тихо відповіла Ніна.
— А де мама?
– Мами немає.
– Ні? Чому ні?
— Хіба ти не пам’ятаєш?
— Чого я не пам’ятаю, доню? Знову щось не так зробив, коли повернувся? Так?
– Ти вигнав маму з дому. Вона хотіла й мене забрати із собою, але ти не дозволив. Сказав, що знайшов мені іншу маму.
– Іншу маму? — розгублено промовив Михайло.
– Ти сказав, що вона дуже гарна жінка. Що ти її давно любиш. І вона стане мені замість матері.
– Я її люблю? Давно? Цього не може бути.
– Ти сказав, що вона чекає від тебе дитину.
– Дитину? Чекає? Від мене?
— Ти так сказав, тату. І ще додав, що коли я її дізнаюся краще, теж полюблю.
— Дізнаєшся краще і… полюбиш?
– Ти сказав, що її неможливо не любити. Ти впевнений, що ми потоваришуємо з нею. І що, коли в мене з’явиться сестричка чи братик, я допомагатиму їй його ростити.
Михайло дивився на свою дванадцятирічну доньку і по його обличчю текли сльози.
— Я мушу зателефонувати, — сказав Михайло і пішов у кімнату.
Зателефонувавши до Оксани, він дізнався, що все було саме так, як сказала Ніна.
— Живи з ким завгодно і як завгодно, — сказала Оксана. — І якщо ти любиш іншу, я не збираюся вставати на твоєму шляху. Тепер я розумію, чому ти нічого не пам’ятав, коли пізно повертався додому. На розлучення я подам сама. І якщо ти вважаєш, що я погана мати, то хай Ніна лишається з тобою.
А з огляду на те, в якому положенні знаходиться твоя майбутня дружина, я не забиратиму в тебе половину спільно нажитого майна. Все залишаю тобі, твоїй майбутній дружині та вашій майбутній дитині. У мене до тебе буде лише одне прохання. Не ображайте Ніну. І не думай про мене погано. Я, як могла, намагалася бути тобі доброю дружиною, а Ніні — доброю мамою. Вибач, що не вийшло.
Оксана вимкнула телефон. Михайло замислився.
«Та що це таке? – думав він. — Невже таке можливе? Оксани немає, а тут незабаром з’явиться інша? Не може такого бути. Хоча… Чому не може. Там були якісь жінки і… Може, я справді не стримався, і з якоюсь із них… Нічого не пам’ятаю.
Але навіть якщо й так, навіть якщо вона й чекає від мене дитину, я не хочу жити без Оксани. Краще я платитиму тій, другій, жінці аліменти, але… А раптом Оксана мене тепер не простить? Господи, за що мені це все?
Я поговорю із цією жінкою. Я їй все поясню. Вона зрозуміє. А якщо не зрозуміє, то й начхати. Адже вона бачила, в якому я стані. Значить, сама винна. Навіщо починала зі мною? А зараз головне – з’ясувати, хто ця жінка».
І щоб у всьому розібратися, Михайло вирішив припинти свої посиденьки.
Пройшов вже місяць. Весь цей час Михайло відмовлявся від посиденьок, щодня дзвонив Оксані, вибачався, кликав її назад. Але Оксана була непохитною.
– Як ти так можеш? — сердито питала вона. — Спершу мене вигнав, а тепер хочеш кинути нещасну, яка чекає від тебе дитину? Ти чудовисько.
— Та я не кидав її, — виправдовувався Михайло. – Вона сама.
– Що сама? — суворо цікавилась Оксана.
— На зв’язок не виходить, — відповів Михайло. – Не знаю чому. Що робити, Оксано? Я більше так не можу.
— Чекай, коли з’явиться та, заради якої ти вигнав мене з дому.
— А якщо вона так і не з’явиться?
— Тоді тобі доведеться визнати, що в тебе, Міша, серйозна проблема.
Минув ще місяць. Жінка так і не з’явилася, і Михайло змушений був визнати, що проблема справді є і вона серйозна.
— Повертайся, — попросив Михайло. — Ось побачиш, більше жодних інших жінок. Обіцяю.
Оксана повірила та повернулася.