Одна жінка була у гостях у родичів і коли дістали старий фотоальбом вона побачила себе і розплакалась

Одна жінка була у гостях у родичів. І дістали старий фотоальбом; розглядали фотографії давно минулих днів. І жінка побачила себе: юну, прекрасну. На дачі знімали, під яблунею квітучою. Був ясний весняний день.

І жінка вразилася своєю квітучою красою, сяйвом юності. Вона не мала цих фотографій. Жінка усі свої молоді фотографії порвала та викинула. Залишилися лише на документах, але й документи змінилися, зникли.

Хтось сказав молодій дівчині Ірі, що вона надто повна. І ніс її псує, як картопля. І ноги закороткі. Ти жахливо виходиш на фото! Ти нефотогенічна.

Іра тоді подивилася на свої фотографії та жахнулася. І справді, як невдало вона виходить! І як відразливе виглядає!

Тоді фотографії треба було проявляти, друкувати, не так і багато їх було, свідчень юності. І легко виявилося знищити усі невдалі фотографії. А вони всі були невдалими: де ніс, де ноги, де повнота…

І жінка завжди вважала себе негарною. Багато зусиль докладала, щоби некрасивість приховати. Не поверталася профілем, носила безформний одяг.

І долю свою вона не влаштувала: якось не сталася зустріч. Та вона й не розраховувала особливо на кохання. Вона ж бачила себе у дзеркалі та на фотографіях.

Вже у зрілому віці почала неохоче фотографуватися. Визначні пам’ятки, заходи – це все в телефоні. І зовнішність у шістдесят років не особливо важлива. Нормальна зовнішність.

І жінка розплакалася над своєю юнацькою фотографією. Сльози полилися просто у старий альбом.

Немає дачі, немає батьків, немає квітучої яблуні, немає веселого хлопця, який фотографував Іру. І немає тієї прекрасної юної дівчини, яка здавалася надто повною та коротконогою. Іншим недобрим людям. Яких також давно немає.

Не відмовляйтеся від себе. Від своєї зовнішності, мрії, кохання, – тільки тому, що хтось недобрий, заздрісний або дуже розумний щось неприємне сказав. Бережіть, що вам дано. Користуйтеся та радійте.

Воно не вічне, те добре, що нам дали. Волосся, зуби, сильні ноги, молодість, радість життя, кохання – все зникає. Відцвітає як яблуневий колір. І ми розуміємо, як багато ми мали. Іноді розуміємо надто пізно, дивлячись на осінній листок пожовклої фотографії.