«Ну, привіт, мамо! Не пройшло і 20 років…”

Олег Іванович з 19 років почав працювати в компанії , в якій мріяв мати посаду хоча б охоронця, але доля йому посміхнулася. Він влаштувався туди телефоністом. Завдяки своїй завзятості і бажанню рости і самовдосконалюватися він став директором.

Сім’ї у нього не було, або принаймні він так знав. Батько помер від зловживання алкоголем, мати залишила його одного вдома, вийшла за хлібом і більше не повернулася. Він виріс один, іноді сусіди приносили йому їжу з того, що залишилося.

І ось тепер він вже директор компанії, в якій колись мріяв влаштуватися охоронцем. Персонал він повністю оновив і взяв в свою команду тільки найрозумніших і вірних.

Цей тиждень потрібно було знайти нових охоронців і прибиральниць. Сам Олег Іванович знайомився з кожним співробітником особисто, перш ніж взяти його на роботу. Він створив в офісі дружну атмосферу і прагнув оточити себе людьми, а не роботами.

Маму свою він шукав до 28 років. Йому сказали, що довший час вона працювала в барі, а потім стала жити з якимось п’яницею. У нього пропало бажання її шукати. Але життя  тим і  цікаве,  що абсолютно непередбачуване.

Так ось, відібрав кадровик  підходящих кандидатів і направив до нього. У цей день він згадував свою недолугу матір, адже та не раз говорила йому:

– Так тебе навіть в охоронці не візьмуть, кому ти потрібен, невдаха! Весь в батька свого, п’яницю … Навіть не мрій про цей офіс, краще пляшки тягни здавати. Це тобі ближче.

І ось відчиняються двері і входить вона … Вона входить і навіть не впізнає свого сина, та й пройшло більше 20 років як вона його кинула і поїхала. Вона шукала роботу прибиральниці.

– Ви нам не підходите.

– Це ще чому? Я що рижа, всіх берете, а мене ні. Я можу бути вірним і хорошим працівником.

– Ви не змогли бути матір’ю, навряд чи будете вірним працівником …

Вона проковтнула язик і не знала, що сказати… Це ж її Олежик, директор!

Ні, це вже не її Олежик, це Олег Іванович …