– Ну, навіщо я вас відволікатиму? – каже мама і тягне сама величезні сумки. – Моїй мамі вічно “нчіого не потрібно”, вона вирішила жити так, щоб своїм існуванням нікого не напружувати, а я намагаюсь її переконати, що це не нормально
Бачила багато статей на тему, як це жахливо, коли тебе твої (ну чи не твої, а чоловіка) родичі дістають безглуздими проханнями. І взагалі всім сімейством люблять сісти на шию та їздити там безперервно.
А в мене ось зовсім інший біль. Моїй мамі від мене «нічого не потрібно». Це її улюблена відповідь на будь-які мої пропозиції допомоги.
Коли я була молодша, як і сама мама, це цілком влаштовувало нас обох. Я вчилася, потім намагалася якось зачепитися за добру роботу та посаду. Про вільний час довелося забути на кілька років.
Але роки йдуть, мама не молодшає. До того ж, раніше з мамою жив ще й мій молодший брат. Він у нас завжди хлопчина був тямущий. Не з тих, кому треба по десять разів нагадувати, якщо тобі потрібна допомога.
А минулого року брат вирішив, що він уже досить дорослий та самостійний, щоб спробувати жити окремо. Він з’їхалися з дівчиною і зараз живуть на орендованій квартирі, перевіряючи свої стосунки. Подумки вже всі готуються до створення сім’ї.
Мама ж з того часу почала жити так, щоб максимально ні мене, ні брата своїм існуванням не напружувати. Каюся, ми з мамою телефонуємо далеко не щодня. Буває зовсім раз на тиждень. Але я чомусь думала, що коли людині, причому ця людина твоя рідна мама, щось знадобиться, вона без проблем може зателефонувати сама і попросити про допомогу.
Була нагода, коли мама поїхала до своєї сестри в гості. А від тітки без гостинців на моїй пам’яті ще ніхто не йшов. Вона з чоловіком живе в селі, і вони мають свою власну пасіку. І щоразу тітка обов’язково передає усім банки з медом та інші продукти бджільництва. Плюс ще кілька банок солінь-варень. А це все, треба розуміти, досить не мало важить.
Ми того дня обіцяли маму з вокзалу, з усіма цими баулами, забрати. Там її тітка з дядьком посадили на потяг, а тут ми. Заздалегідь зателефонували, домовилися. Їдемо за мамою у призначений час. І тут від неї дзвінок.
Виявляється, вона вирішила вийти на станцію раніше. Не на центральному вокзалі, а на попередній станції. Тому що від цієї станції до будинку їй ближче. І ось вона вже майже дійшла додому.
У мене був тоді крайній ступінь сказу. Там банок кілограм на п’ятдесят і тендітна жінка, до того ж уже й не молода, все це добро на собі тягла і заради чого? Заради – «ну що я вас відволікатиму».
Адже жодного разу ще у своєму житті я не сказала матері, що мені нема коли чи я їй допомагати не буду.
Знаєте, коли я дізналася, що моя мама потрапила до лікарні? За кілька днів, коли вона вже там відлежала.
Від розповідей, як вона доїхала на інший кінець міста до лікарні автобусом, потім повернулася додому за речами, а потім назад у стаціонар, у мене очі стали круглими. У чому тут проблема, просто подзвонити мені чи братові?
Навіть якщо я працюю, у мене є ще чоловік, її зять, з яким у них прекрасні стосунки і який працює по змінах і частенько в будні дні буває вдома. На всі мої запитання мама просто каже «ну, а чого я вас відволікатиму».
– Тобто якщо я потраплю до лікарні, мені тобі теж не дзвонити і не писати? Щоб тебе не відволікати? – не витримала того разу я.
– Навіщо ти так! Ні звичайно.
І після цього все продовжується. Дзвоню дізнатися, коли маму виписуватимуть, а вона мені повідомляє, що щойно додому зайшла. Вже приїхала. З усіма речами та на автобусі.
Злюсь на маму жахливо. Але щоразу намагаюся переконати себе, що це її особистий вибір та її право. Нехай робить, як хочеться.