Ну хоч такий чоловік, але ж він є…

Моя знайома Люба в  свої 25 років вже встигларозлучитись. Доньці було 3 рочки, коли вона розлучилася і  насолоджувалася життям.

Хороша робота, вдома спокій і тиша без скупого ревнивця-чоловіка і його матері, розумниця дочка. Зарплати їй вистачало на всі забаганки, вільний час був і з подружками погуляти і в театр сходити. Люба навіть могла дозволити собі найняти няню при необхідності і все в неї було чулово.

Ось тільки мама зі своїми подружками зітхали – мовляв, знайшла б собі чоловіка, а то якось не по-людськи самій жити. Люба все сміялася і говорила, що їй і так було цілком добре. Чоловік у неї був для періодичних зустрічей і спільних походів у кафе, а більшого їй поки не хотілося.

Так тривало три роки і Люба почала відчувати себе чомусь неповноцінною. На роботі всі жінки заміжні, у них якісь свої справи, розмови, жарти. Подружки теж всі з печатками в паспорті, а вона все одна. Мама все більше насідала з претензіями на незаміжню дочку. Подружки поглядали і єхидно зітхали, пропонуючи познайомити Любу хоч з ким-небудь.

В сусідньому офісі  посвився новий співробітник і Люба з ним познайомилась. Він працював системним адміністратором, був досить привабливим. Вони почали зустрічатися і досить скоро Міша покликав Любу заміж. Дитина його не хвилювала – він її просто ігнорував і це Любу цілком влаштовувало. Вона не була сильно закохана, але нарешті стала як всі і перестала випадати якихось рамок, які їй стали здаватися дуже важливими.

За чотири роки сімейного життя Люба дізналася, що таке чоловік-алкоголік, чоловік-безробітний, чоловік, який підіймає-руку-на-дружину і інші «бонуси від хоч якогось чоловіка». А ще вона народила йому сина, якого чоловік ігнорує з тією ж упевненістю, що і пасербицю.

Минулого тижня я зустріла її випадково в магазані. Люба тягла важкі сумки до машини і я їй трохи допомогла. Потім зайшли в кафе поговорити. Вона запитала, як я живу, я відповіла що так само. Ні, заміж не збираюся. Була, дякую, не хочу більше. Чоловік є. Хороший і надійний. Люблю, коли він приходить, а ще більше коли він йде. Мені дуже затишно одній в своїй квартирі, з моїми дітьми, з моєю собакою і моїми тарганам в голові.

Женя зам’ялася, і сказала:

-Почекай, але без чоловіка – це ж якось неправильно жити.

Я здивувалася й запитала:

– Де це написано?

– Ну, як де – всі говорять, та й статус це підвищує. Ось без чоловіка ніби як і не жінок зовсім.

– Ну, мені такого ніхто не казав, – я засміялася, – у мене все добре. Кожному своє, мені здається.

Люба замовкла.

– Знаєш, – сказала вона нарешті, – я нещаслива у шлюбі. Чоловік ледар, любить випити, працює місяць, потім півроку сидить вдома, я тягну всю сім’ю. Діти йому не цікаві, може вдарити мене з будь-якого приводу і без нього.

– Стривай, – здивувалася я, – а навіщо ти з ним таким живеш? Навіщо дитину рік тому народила? Ти ж знала, що він із себе представляє!

– Ну, я не можу розлучитися. Ким мене тоді будуть вважати? Це ж друге розлучення буде. І взагалі – який не є, а чоловік. Ну з недоліками, а у кого їх немає? Краще такий, ніж ніякого. Ти від взагалі собі знайти нікого не можеш ось стверджуєш, що тобі і однієї добре.

Я посміхнулася і перевела розмову на іншу тему. Коли я йшла додому, то згадувала іншу Любу: веселу, безтурботну, яка живе щасливо і весело, яка обожнює свою дочку. А сьогодні я побачила сіру, замотану, та й що там говорити – дуже постарілу жінку, зоча їй всього 30 …

Можливо якби її так не дорікали вийти скоріше заміж знову, хоча б для галочки, бути як всі – вона знайшла б своє щастя, а можливо залишилася б щаслива одна – не знаю. Я зрозуміла лише одне, вона ніколи не розлучиться з цим алкоголіком, ледарем і любителем бити дружину, адже в її голові чітко засіла позиція: краще такий чоловік, ніж ніякого.

А моя позиція: краще вже ніяк, замість як-небудь, але вона її не захоче почує ніколи.