– Ну а як ти собі це уявляєш? Всі сидять і працюють, а я встала за дзвінком і пішла?

Декрет Вірі дався непросто, оскільки син народився хворобливим і слабким. Перший рік взагалі був суцільним жахом: безсонні ночі, дитячий крик, капризи нон-стоп, нескінченні хвороби. Другий рік був не набагато кращим. Віра вже рахувала дні, коли за три місяці до закінчення декрету подзвонив директор і дуже просив-таки вийти на роботу прямо ось з найближчого понеділка.

– У нас тут завал цілковитий! Виручай!

Чоловік не особливо зрадів, але противитися не став – роби, мовляв, як знаєш. Дитині взяли непогану няню, яка начебто знайшла до нього підхід, з вересня малюк піде в садок, бабуся зголосилася страхувати на лікарняних.

– Все відмінно склалося! – раділа Віра.

На роботі вона виявила дійсно завал. За три роки багато чого змінилося, компанію оптимізували, і там, де раніше працювало п’ять працівників, тепер всього троє. Само собою зрозуміло, у цих трьох пар з вух. Працюють весь день, не піднімаючи голови. Приходять на годину раніше, обідають на роботі, йдуть на дві години пізніше.

Віра з ентузіазмом включилася в процес, обсяг її не злякав. Робота улюблена, колектив рідний. Правда, з’ясувалося, що три роки перерви все-таки позначилися на працездатності не в кращу сторону. Ось тільки зараз, мабуть, через три місяці, вона повністю адаптувалася, стала більш-менш щось встигати.

При цьому все одно доводиться затримуватися кожен день. Офіційно робочий день до шести, але раніше пів на восьму Віра не йшла ще жодного разу. Чоловіка це жахливо злить.

– Ну а як ти собі це уявляєш? – розводить руками Віра. – Всі сидять і працюють, а я встала за дзвінком і пішла? У нас ніхто не йде о шостій. В голову нікому не приходить! ..

До декрету вона теж ніколи не дивилася на роботі на годинник. Але тоді все було якось легше і простіше. Завантаженості такої не було, ввечері, годині о сьомій, за нею на машині міг заїхати чоловік. Зараз не до роз’їздів: чоловік, звільнившись в сім, летить додому, щоб відпустити няню, а Віра приповзає додому без рук і без ніг, коли дитина вже лягає спати …

– Ні, так справа не піде! – заявив їй чоловік. – Дім кинутий, дитина теж … Кому це треба? Мені точно ні. Хочеш бути бізнес-леді, – будь. Але без мене …

– Ти мені ультиматум ставиш? – обурилася Віра.

– Ні що ти! – посміхнувся чоловік. – Я ж тобі не кажу – не працює. Хочеш – будь ласка. Але о 18.30 ти повинна бути вдома! Або вставай і йди в шість, або шукай іншу роботу, або звільняйся й сиди вдома. Або, вибач, живи одна. Он скільки варіантів. Хіба ж це ультиматум?

Чесно кажучи, віра у відчаї. Сидіти вдома вона не хоче. Досить, Насиділась. Звільнятися з непоганої роботи, куди вона так хотіла? Шукати іншу – а чи буде там краще? Зараз скрізь всі затримуються, ніхто вчасно не йде. Вставати і йти в шість – просто немислимо. Розлучатися через роботу? – Ну, це вже зовсім ні в які рамки …