“Нормальній жінці все одно, чия дитина, вона її все одно полюбить”, – наполягає свекруха. А я так не вважаю

Свекруха вже всі вуха продзижчала, яка я погана жінка, що не люблю сина чоловіка від першого шлюбу. Я не приховую, не люблю, чому я повинна любити абсолютно чужу мені дитину? Я відразу сказала, що жодного спілкування з ним мати не хочу, чоловік нехай спілкується, а мене не вплутуйте. Чоловік погоджується, а свекруха все не заспокоїться. Ситуація ускладнюється тим, що мати хлопчика не стало кілька місяців тому.

Ми одружилися півтора роки тому, ще рік жили разом. У нас обох це другий шлюб, але я не має дітей, а у чоловіка в анамнезі восьмирічний син. Живемо ми на моїй території, тому перше правило, яке я запровадила – його дитина у моїй квартирі не з’являється. Нехай зустрічаються у бабусі, у парку, на вулиці, де завгодно, але не в мене.

Чоловік таку умову прийняв спокійно, а от свекруха була вражена до глибини душі. Вона мене переконувала, що нормальна жінка має любити всіх дітей взагалі, не важливо, хто мати. Але мені здається, що це вже якось ненормально – любити взагалі всіх дітей. Родичів – одна справа, а взагалі всіх.

Свекруха не переставала свербіти, але я швидко навчилася пропускати її репліки повз вуха. Спілкувалися ми досить рідко, щоб її слова встигли мене дістати. Чоловік же, як я вже казала, на моїй любовʼї до його сина не наполягав.

Треба сказати, що й сам він не надто часто зустрічався із сином. Разів зо два на місяць, частіше мати дитини не дозволяла. Не знаю вже, чому, але не можу сказати, що чоловік від цього сильно страждав. Аліменти платив регулярно, а зустрічі були другорядними. Одного разу хотів з’їздити з сином удвох на море, у нас тоді відпустки не зійшлися, але колишня навідріз відмовилася.

Нормально ми жили, як би свекруха не голосила, що дитина зовсім занедбана, як їй її шкода, як я неправильно впливаю на її сина. Але чотири місяці тому не стало колишньої дружини чоловіка. Дитина залишилася тимчасово з бабусею по матері, але, як пояснили в опіці, це не зможе бути постійним варіантом.

Я так зрозуміла, що бабуся сама живе на чужій території, та й не надто рветься виховувати онука. У принципі, воно й зрозуміло, за живого батька. Але й до себе брати дитину чоловіка не хочу. У мене немає бажання підлаштовуватися і знаходити спільну мову з дитиною, яка через кілька років стане підлітком.

Так, я, мабуть, погана людина, але я не вважаю себе зобов’язаною йти на такі жертви. Краще від цього нікому не буде. Чоловік, до речі, теж особливої ​​запопадливості не виявляє, бо з сином не надто близький, але в нього є зобов’язання, у мене ж немає.

Гучніше за всіх зараз голосить свекруха. Голосить, але до себе дитину забирати не поспішає, хоча чоловік пропонував варіант, що дитина житиме в неї, всі витрати він бере на себе, бачитиметься, виховуватиме і таке інше. Ні, каже, дитина має жити з батьками. У нашому випадку з батьком.

Але тут проти я. У мене, взагалі-то однушка, куди дитину просто подіти нікуди. Свекруха заявляє, що можна її продати і взяти в іпотеку квартиру більше житло, але я тільки посміхаюся, зараз-тепер, так і зроблю. До того ж, у мене немає жодного бажання займатися цією дитиною, як би жахливо це не звучало.

Чоловік продовжує вмовляти матір піти на компроміс, бо інакше вони з сином обоє прийдуть жити до неї, мають право, зрештою це квартира і чоловікові належить теж.

Свекруха така перспектива не тішить, тому вона посилено тримає в облозі мене, доводячи, що я обов’язково полюблю хлопчика, що всі жінки так влаштовані. І взагалі, я мала бути до цього готова, коли виходила заміж за чоловіка з дитиною.

Нагадую свекрусі, що я хлопчику ніхто, а ось вона – рідна бабуся, тому я маю право ним не займатися, а ось з її боку це виглядає некрасиво, намагається спихнути виховання єдиного онука на якусь ненормальну жінку.

Поки що ні до чого не прийшли. Хлопчика шкода, звичайно, але я стоятиму на своєму, я не готова прийняти дитину чоловіка.