Ніна з цікавістю розглядала чоловіка на милицях та з двома валізами. Вона не відразу зрозуміла, хто це, коли відчинила йому двері
Минуло п’ять років, як Роман пішов від Ніни. Але й сьогодні Ніна пам’ятає той день у найдрібніших подробицях.
– Хто вона? — спитала Ніна, коли Роман сказав, що любить іншу, що життя без неї для нього не має сенсу, що він іде до неї просто зараз. – Я її знаю?
— Ну, яке це має значення, Ніна, — відповів Роман, ховаючи очі. — Яка тобі різниця, хто вона і чи ти її знаєш? Головне, що ми з нею любимо одне одного і вона чекає на дитину.
“Ось як! – подумала Ніна. — Вона вже на дитину чекає, а я тільки зараз про все це дізнаюся. Веселі вони! А те, що я на сьомому місяці, це його вже не турбує.»
– Хто вона? — повторила Ніна.
Роману дуже не хотілося називати її ім’я. Але наполегливість Ніни змусила його це зробити.
– Її звуть Маргарита, – сказав Роман. – Маргарита Михайлівно. Донька Михайла Івановича.
– Ось як? – здивувалася Ніна. – Дочка твого начальника чекає від тебе дитину! Цікаво. І як це сталося?
Роман знову захотів уникнути прямої відповіді. Він не розумів, навіщо це все Ніні. Наполягав на тому, що це не має значення. Переконував Ніну, що головне — в іншому, а звертати увагу на це не варто. Не допомагало. Ніна наполегливо вимагала відповіді на своє запитання.
— Ну гаразд, — вигукнув Роман. – Добре. Я скажу. Якщо ти наполягаєш. Якщо тобі приносить задоволення все це слухати. Я відповім! Ми познайомились із нею на дні народження Михайла Івановича. Якщо ти пам’ятаєш, тоді ми разом прийшли до нього.
– Я зрозуміла, – сказала Ніна. — Ти кидаєш мене в положені, кидаєш наших дітей, і все це заради своєї кар’єри?
— Що за нісенітниця! – обурився Роман. — Як ти могла про мене таке подумати!
Ніна мала рацію. Роман, щоб він там не говорив, справді став доглядати за дочкою свого начальника, щоб за допомогою її батька просунутися кар’єрними сходами. І вже тоді він був готовий піти від Ніни, знаючи, в якому вона була положені.
«Життя не залишає мені вибору, — міркував Роман, — або я роблю все для свого щастя, або дбаю про щастя інших. На мою думку, для інших я вже зробив чимало. Настав час подумати і про себе. А тут ще трохи і… буде третя дитина. Ну куди це годиться. Про яке взагалі щастя може йтися в таких умовах! Чи про це я мріяв?
– Я вас не кидаю, – сказав Роман. — Я йду від вас заради великого і чистого кохання. Ніна, зрозумій, у житті чоловіка таке буває. Раптом і… І все. Накрило! Як у тумані. Але ж це не кінець світу. Життя триває. Так, я розумію, тобі неприємно. Але й ти мене зрозумій. Адже мені теж зараз непросто.
У мене скоро буде ще одна дитина. Ти ж знаєш, що таке дитина. Ти сама знову скоро будеш мамою. Уяви, які мене тепер попереду чекають труднощі. Я ж тебе розумію! Ось і ти зрозумій мене!
– Що! — вигукнула Ніна.
— Ти пошкодувати мене маєш, Ніна, — сказав Роман. — А ти поводишся ну просто непристойно. Мені за тебе соромно.
— Пішов геть, — сказала тоді Ніна. – У тумані він! Накрило його! Щоб твого духу в моєму домі не було. Життя у нього, чи бачите, продовжується. Дитину він, бачите, чекає. А я його, значить, шкодувати й розуміти мушу!
— Ну, навіщо ти так, Ніна, — сказав Роман, — я ж хотів по-доброму. Я зараз у такому становищі, а ти змушуєш мене хвилюватись.
— Збирай свої манатки і вали звідси по-доброму, бо я не знаю, що з тобою зараз зроблю! — Ніна була настільки обурена тим, що відбувалося, що готова була на все.
Роман зрозумів стан Ніни, вирішив більше не відчувати її терпіння і, важко зітхнувши на повні груди, став збирати свої речі.
Роман збирав речі і мовчки слухав усе, що про нього думала Ніна. Нічого хорошого Ніна Роману не повідомляла. Більш того. Іноді в її промові прослизали такі висловлювання, що Роману ставало страшно за себе і своє щасливе майбутнє.
«Добре ще, що діти в садочку, — думав Роман. — Чути таке про свого батька. Адже це на все життя залишилося б у їхніх головах!»
За двадцять хвилин Роман вийшов з під’їзду з двома великими валізами. На його обличчі сяяла посмішка. Він був щасливий. За хвилину під’їхала машина і відвезла його в нове щасливе, як він думав, життя.
Минуло п’ять років.
Машина висадила Романа із двома валізами біля під’їзду.
«Минули роки, і я знову тут, — думав Роман, спираючись на милиці, тримаючи в руках обидві валізи і дивлячись на вікна квартири Ніни.
Роман вирішив приїхати без попередження.
«Телефоном такі речі не повідомляють, — казав сам собі Роман. — По телефону вона мене пошле подалі й кінець. А от коли я стану перед нею у всій, так би мовити, красі, та ще й на милицях, і з речами, тут їй уже подітися нікуди буде.
— Привіт, — сказав Ромаан. — Бачиш, як воно все… — він глянув на свої милиці, — вийшло. Довелося повернутись. Ти пустиш мене назад?
«Господи! — злякано подумала Ніна. — Невже це Роман? Не може бути. Адже він одного зі мною віку. Та що ж це життя з ним зробило. Якихось п’ять років пройшло і… таке. А я думаю, чому його аліменти з кожним роком все менше і менше. А тут, виявляється, ось воно що.
– Мамо, люба, – вигукнула Ніна, – Ромчик! Ти чи що!? Який же ти… страшненький став. На милицях. І зубів нема.
На обличчі Романа з’явилася подоба жалюгідної посмішки.
– Можна, я пройду, – сказав Роман. — Слово честі, Ніна, дуже важко стояти. Боюся, впаду. Ноги не тримають. Сама бачиш.
– Проходь, проходь, – схвильовано говорила Ніна – Звичайно. Господи. Що життя з людьми робить.
У цей час до передпокою вийшли діти. Старшому було одинадцять років. Поруч із ним були молодші: братик дев’яти років і сестричка, яка народилася незабаром після відходу Романа.
– Це хто? — спитав старший.
– Тато ваш, – сказала Ніна. – Невже не впізнав?
За ці п’ять років діти ніколи не бачили свого батька. А тут перед ними стояв якийсь дід на милицях, про якого мама каже, що він їхній тато. А той образ батька, який зберігся у пам’яті старшого, надто не відповідав тому, що було зараз перед його очима.
— Ось, отже, який він став, — задумливо промовив старший брат.
Сестричка злякано обхопила ногу старшого брата.
— Не бійтеся,— пошепки сказав старший брат і взяв молодшого брата за руку. — Я вас образити не дам.
Роман усміхався дітям, але краще б він цього не робив через відсутність передніх зубів.
Молодші діти сховалися за спину старшого.
— От побачите, діти, ми з вами потоваришуємо, — слабким голосом сказав Роман. — Мені б тільки сили трохи відновити, а там… А рідні стіни, кажуть, лікують. — Роман хотів сказати це весело, але вийшло навпаки. Дуже сумно.
Перелякані, ні слова не сказавши, діти пішли до своєї кімнати.
– Не впізнали тата! — пошепки сказав Роман. – Нічого. Звикнуть. Мені куди пройти, Ніна?
– Проходь на кухню, – сказала Ніна, – перекусиш щось.
— Пити б чогось, — жалібно сказав Роман.
– Хіба тільки чаю, – сказала Ніна, – іншого нічого в хаті немає.
— Ну чаю, то чаю, — сумно сказав Ромаан, хотів усміхнутися, але передумав.
Роман пив чай і розповідав про своє важке життя. Говорив він з великими труднощами. Але з його розповіді вона зрозуміла, що життя його з Маргаритою Михайлівною не склалося. Дітей вони не мали. Про свою вагітність Маргарита тоді збрехала. Та й із роботою у Романа було все дуже погано. А старий будинок у селі, де Роман провів своє дитинство та юність, згорів.
Михайла Васильовича звільнили за якісь махінації, а за ним вигнали з роботи і Романа. А нещодавно він переходив дорогу в недозволеному місці, ну ось тепер і ходить на милицях.
— Маргарита цілими днями десь пропадає, — сказав він. — Вдома часто не ночує. А вчора вона сказала, що мене більше не любить, і сьогодні вигнала з дому. Іти мені нема куди. У мене тепер нічого немає. Ні роботи, ні будиеку, ні сімʼї. Ось я й прийшов до тебе. Пустиш?
– Ні, звичайно, – спокійно відповіла Ннна. – Навіщо ти мені зараз у такому вигляді? Ну сам посуди. Ти ж геть… ледве ходиш. За тобою, мабуть, постійний догляд потрібний. Я — на роботі цілими днями, а діти — у школі та у садочку. За тобою ходити нема кому. Та й страшний якийсь ти став. Тобі не сюди треба. Тут тобі робити нема чого.
«Дивно, — подумав Руоман. — Однак це нахабство. Чоловік, нехай колишній, але батько її дітей, можна сказати, насилу ноги пересуває і просить дати притулок, а вона каже «ні». Та що ж це з серцями людськими стало?»
Ромаан взяв милиці і підвівся зі стільця.
– Піду, – сказав він. — Не знаю, правда, куди, але… кудись.
– Іди, – сказала Ніна і не стримала сліз. — Світ — не без добрих людей, — казала Ніна і плакала.
Ніна дістала хустку, витерла очі.
«Просто жахлива безсердечність, — подумав Роман і, спираючись на милиці і насилу пересуваючи ноги, пішов на вихід.»
Зі своєї кімнати вийшли діти.
— Ось діти, — сказав Роман, — хотів назавжди залишитися з вами. Але ваша мама не дозволила.
“Може, дитячі серця виявляться не такими кам’яними, – думав він.”
Молодший брат знову злякався і взяв старшого за руку, а сестричка притулилася до старшої ноги.
– Не бійтеся, – сказав старший брат. — Ви ж чули, що мама не дозволила йому.
Діти знову пішли до своєї кімнати.
— Ніна, може, допоможеш валізи вниз знести? – Запитав Роман.
«Які тут валізи, – подумала Ніна. — Мені навіть просто поруч із ним бути страшно, а тут ще валізи його тягати.»
— Ні, Рома, — сказала Ніна, — ти вже сам якось. Ти, головне, не поспішай. Адже тебе ніхто не квапить.
«Навіть речі не допоможе нести, – подумав Роман. — Ще поради якісь безглузді роздає. Не поспішай, каже. Тебе, каже, ніхто не квапить. І це мати моїх дітей.
Згадавши дітей, Роман вирішив знову розіграти цю карту.
— Якщо сама не можеш, то дітей бодай попроси, — сказав Ромаан. — нехай вони допоможуть татові.
Ага! Розбіглася! Дітей тобі на допомогу дати, — думала Ніна і вся її жалість до Романа кудись зникла, а сльози на обличчі миттєво висохли. — Щоб потім по психологах їх водити. Ні!».
— Маленькі вони, твої валізи тягати, — сказала Ніна. — Ти вже сам якось.
Ромаан вийшов із квартири. Ніна виставила за двері його валізи та зачинила двері. Хотіла в око подивитися, як він там справлятиметься зі своїми валізами, але передумала.
«А то побачу, як він на милицях валізи тягне, і здригнеться моє серце, — думала Ніна. — Ні. Краще взагалі не бачити.
Ніна важко зітхнула і вирішила подумати про щось інше. Вона зайшла до дітей, сказала, що скоро вечеря, і пішла на кухню.
Але на душі в неї було неспокійно.
«Не по-людськи це якось, — думала Ніна. — Мене про допомогу просили, а я… Та хто ж я після цього? І чого я дітей навчаю? Кошмар якийсь. Потрібно повернути його. Нехай живе. Зрештою, що ми тарілку ще не знайдемо і склянку чаю з цукром. Нехай живе.
За дітьми слідкуватиме, поки я на роботі. Я йому зараз у передпокої крісло-ліжко поставлю. А влітку він легко може і на лоджії жити. Лоджія у нас велика.
А тут ще старший син на кухню зайшов.
– Шкода його, – сказав він. — Може, пустиш його.
— Куди його пущу? – сказала Ніна. — В одній кімнаті — я з Оленкою, в іншій — ти з братом.
— У передпокої можна крісло чи розкладачку поставити, — сказав старший син. — А коли тепло, то він і на лоджії може ночувати. Тільки це… Оленка дуже боїться, коли він усміхається.
«Хорошого сина я виховала, — подумала Ніна і пішла за Романом.»
Роман уже збирався в багажник машини, що під’їхала, валізи свої ставити, коли його Ніна гукнула. Роман обернувся.
– Гаразд, – сказала Ніна, – можеш залишатися.
Роман розплився у широкій посмішці. Ніна докірливо похитала головою.
— Тільки не посміхайся, аж поки ми тобі зуби не вставимо, — попросила Ніна. — І говори менше. Бо діти тебе такого бояться. Та й мені дивитись на тебе, тільки зайві нерви витрачати.
– Я все розумію, – сказав Роман. – Спасибі тобі. Мовчатиму буду, як риба.
— У передпокої поживеш, — сказала Ніна. — Я тобі там… це… розкладне крісло і столик журнальний поставлю.
— Ніна, — голос Романа тремтів. — Після всього, що я… ти… Ноги цілувати тобі, одним словом.
— І цього теж не треба, — сказала Ніна. — У всякому разі… доки ми зуби тобі не вставимо і твоє здоров’я не поправимо, — вона подивилася на його милиці. — Ходімо. Вечеряти.
— А що у нас на вечерю? — поцікавився Роман, насилу встигаючи за Ніною, бадьоро перебираючи милицями.
– Котлети з картоплею, – сказала Ніна. – Пиріг з капустою. Холодець є, вчора варила, тільки сьогодні вранці по тарілках розлила. Можна відкрити шпроти. Ковбаса, сир, олія, чай. Хліб, булка. Можу яєшню посмажити. Що ще?
“Життя налагоджується, – подумав Роман.”
Через три місяці Ромаан уже був із зубами. Зняли велику квартиру, щоб кожен мав свою кімнату. Знову стали чоловіком і дружиною.
Будують новий будинок у селі Романа. Думають про четверту дитину.