Ніна підслухала розмову сусіда з чоловіком і вирішила порушити їхні плани

О десятій вечора Ніна поїхала на роботу. Вона цього дня працювала у нічну зміну. Зачинивши за дружиною двері, Василь сумно зітхнув і пішов у вітальню дивитись телевізор. Не помітив, як заснув. Прокинувся опівночі, коли почув, що у квартиру стукають.

– Спиш, чи що? — невдоволеним голосом промовив сусід Іван, коли Василь відчинив йому двері. — Дзвоню, стукаю. Думав, що сталося, хотів уже двері ламати.

У руках Івана була велика сумка.

— Та щось розморило мене перед телевізором, — відповів Василь. — От і заснув. Заходь.

– Дружина пішла? Все нормально? На нічну сьогодні? Я нічого не переплутав?

— Нічого не переплутав. Дружина пішла. Жаль, що не назавжди.

— Коли ти з нею розлучишся, Вася? Зрештою, скільки можна і себе мучити, і Дарину?

— Та я хоч сьогодні, — відповів Василь. — Але ж ти знаєш мої обставини. Квартири своєї немає. Живу у дружини.

– Знаю, – сказав Іван. – І тому прийшов. У мене для тебе є добрі новини. І зараз ми з тобою цю справу обговоримо та відзначимо.

— Якщо новини добрі, то обговорити можна. Тільки в мене нічого немає, щоби відзначити.

— За це не хвилюйся, все необхідне я приніс, — Іван відкрив сумку і показав Василеві вміст. — На вечір вистачить.

– Ти з глузду з’їхав? — вигукнув Василь, побачивши, скільки там було. – Який вечір? Тут на кілька днів. А завтра ж на роботу!

— Забудь про роботу, Вася. Тепер тобі більше не треба думати про роботу.

– Як не думати, Ваня?

– А ось так. Ідемо на кухню, зараз все розповім. У квартирі, крім нас, точно нікого?

– Точно. Дружина – на роботі, діти – у таборі.

Почувши про дітей, Іван скорчив кислу фізіономію.

Щодо дітей, то вони точно були в таборі до кінця літа. А ось що до Ніни, то вона вже давно повернулася додому та перебувала в іншій кімнаті. Так вийшло, що доки вона їхала на роботу, відчула себе в метро погано, зрозуміла, що працювати не зможе. Зателефонувала на роботу, попередила, що бере відгули за свій рахунок на кілька днів і поїхала назад.

А коли увійшла до квартири та побачила, що чоловік спить перед телевізором, вирішила його не будити і одразу пройшла до спальні.

Звичайно, Ніна чула, як хтось дзвонив і стукав у двері, але їй не хотілося вставати. Адже вона погано себе почувала і тому нікого не хотіла бачити. До того ж Ніна була впевнена, що це прийшли не до неї, а до Василя.

«Ось хай він і відкриває, — думала Ніна, — якщо прокинеться. А не прокинеться, і нічого страшного».

Але Василь прокинувся, і тепер вони сиділи з Іваном на кухні, їли, пили та голосно розмовляли. А Ніна крізь сон, лежачи в ліжку, слухала їхню розмову.

— Ну, і які там у тебе хороші новини? — спитав Василь. — Скільки там їх у тебе? Багато, кажеш?

– Багато, – захоплено відповів Іван. – З якої почати? З просто гарною чи з найкращою?

— Давай із хорошої.

— Дарина вирішила піти від чоловіка. Сказала, що любить тільки тебе, а він їй набрид. Ну? Як тобі новина? Чудова, чи не так! Нарешті ти перестанеш мучитися ревнощами.

– Ревнощами? – не зрозумів Василь. – Це ти про що зараз?

— Та годі. Можна подумати, я не бачив, як ти дивився на мою сестру, коли ви засиджувалися у мене в квартирі, а вона казала, що їй час додому, бо чоловік скоро з роботи повернеться.

— Я нічого не дивився.

— Дивився, дивився. У мене на такі речі око наметане. Бачив, як ти її ревнував.

— Та не так, щоб я дуже ревнував.

— Ревнував, мене не обдуриш. Так, я розумію. Сам колись кохав. Коли був молодим. Господи, коли це було? Нині й не згадаю.

— Ну а наступна радісна новина?

— Дарина чекає від тебе дитину, — захоплено промовив Іван. — Уявляєш? Моя рідна сестра незабаром стане мамою. Нарешті я стану дядьком.

— Якщо чесно, — сказав Василь, — новина така собі.

— Та годі, так собі. Скажи ще, що ти не радий. Ви ж із Дариною кохаєте один одного. І тепер вам таке щастя. Багато хто мріє про таке, та не виходить. А ви! Два місяці зустрічаєтеся і на тобі. Вже на дитину чекаєте. Вітаю!

— Дякую, звичайно, за привітання, але Дарина ж одружена. Які ж ми щасливі будемо?

— Подумаєш, одружена. Я ж говорю, що вона вирішила розлучитися з чоловіком. Ти, між іншим, теж ще одружений. І нічого. Розлучіться, і все у вас буде чудово. Ви ще будете щасливі, Васю, повір мені.

– Де щасливі? Якщо я розлучуся з Ніною, а Дарина— з чоловіком, де ми будемо жити?

— Це така хороша новина. Дарина через суд забере у чоловіка половину всього. Тож проблему з житлом, вважай, вирішено.

— Допустимо. З житлом розібралися, житиме нам є де. Але я вже маю двох дітей. Від Ніни. Ти забув?

«Так! — обурено крізь сон промовила Ніна. – У нас їх двоє».

— Якщо розлучуся, адже мене Ніна аліменти платити зобов’яже, — вів далі Василь. – Думаєш, пожаліє? Не сподівайся.

«Будеш платити, — думала Ніна. – І не пожалію. Щодо цього навіть не сумнівайся».

– Грошей і так не буде, – обурювався Василь, – а тут ще й третя дитина. Навіщо мені ще третє?

Почувши про дітей, Іван знову скорчив кислу фізіономію.

— От щодо твоїх дітей я й хотів поговорити. Із цим пов’язана наступна хороша новина. Це діти не твої.

«Як не його діти? — крізь сон здивувалася Ніна, повертаючись на другий бік. — А чиї ж вони тоді, як не йог?. А звідки вони взялися тоді в мене? Нічого не розумію. Хіба що мені їх підкинули. А коли? У пологовому будинку, чи що? Виходить, що там і підкинули. А мої діти тоді де? — у Ніни стукало у скронях і паморочилося в голові. – Де? – Запитала вона сама у себе ».

– Як не мої? – Закричав Василь.

«Навіщо так кричати? — подумала Ніна, відчувши біль у скронях. – Не можна хіба тихо розмовляти?

– А ось так. Не твої, і все.

– А чиї?

– Тобі не байдуже?

“Мені ні”, – подумала Ніна.

— Головне, що вони не твої, — впевнено вів далі Іван. — Ні, ти, звичайно, можеш спитати у своєї дружини, чиї вони.

“А я звідки знаю, – подумала Ніна, – я і сама не в курсі”.

— Тільки навряд чи вона скаже тобі.

«Звичайно, не скажу, — подумала Ніна, — бо й казати нічого. Діти якісь. Господи, цей шум у вухах… І давить над вухами. Скоріше б вони закінчували базікати та розходилися».

– Так, Ваню, з чого ти взяв, що Ніна мене обманювала з іншим? — вигукнув Василь.

«А справді, — подумала Ніна. – З чого? Може, я й не винна».

— А ось слухай, — відповів Іван. — Мені коли Дар’я сказала, що на дитину чекає, адже я спочатку думав, що від чоловіка свого. А коли вона сказала, що ні, що від тебе, ось тут у мене очі й розплющились. Якщо Дарина свого чоловіка обманювала, то чим твоя Ніна краща?

“Залізна логіка, – подумав Ніна, – навіть сказати нічого на своє виправдання”.

– Навіть не знаю.

“А тут і знати нічого”, – подумала Ніна.

— А тут і знати нема чого, — закричав Іван.

“Тихіше”, – думала Ніна, закриваючи голову подушкою.

— Нічим не краща.

«Нічим я не краща. Тільки не кричіть».

— Вони всі такі.

«Такі, такі. Тільки заспокойся».

— Думаєш, що моя Ніна така сама?

— А чим вона краща за мою сестру?

– Нічим.

“Ну, я ж говорила”.

— Ось тобі й відповідь, — вів далі Іван. — І це і є така хороша новина, що ти не є батьком своїх дітей. Отже, тобі не треба буде платити їм аліменти.

– Ага, як же. Розмріявся. Не платитиму. Ще як буду. Числяться вони на мені. Отже, мені й платити.

«Справді, — подумала Ніна, — за документами Василь — батько. Отже, йому й платити».

— Скажеш Ніні, що тобі відомо.

Що відомо? – Не зрозуміла Ніна. – На рахунок чого?”

– Що діти не мої? — спитав Василь.

“А йому відомо?”

— Звичайно. І ти готовий довести це, провівши експертизу. Ось побачиш, вона коли дізнається, що тобі все відомо, сама у всьому зізнається.

«Навіть якщо й зізнаюся, — подумала Ніна, — що з того? Хіба це звільняє його від аліментів? Ні звичайно”.

— Ну, не знаю, — сказав Василь. – Щось я сумніваюся.

— І даремно. Ти просто погано знаєш жінок.

– Ну припустимо. А наступна гарна новина. Яку ти називаєш найкращою.

— А наступна, Ваня, Дарина мало того, що розлучиться зі своїм чоловіком, то вона ще змусить його аліменти платити твоїй дитині. А в нього зарплата величезна. І ви з Дариною на ці його аліменти як сир у маслі кататися будете. Тож, Вася, тепер ти можеш ніде не працювати, колишній чоловік Дарини тебе всім забезпечуватиме. Ну? Тепер ти розумієш, яка ти щаслива людина.

– Не зовсім.

– Та Господи. Що ж тут незрозумілого? Зараз у тебе двоє дітей, так? І щодня ти ходиш на роботу, щоби їх прогодувати.

– Так.

– А буде одна. Та й та буде, як ти кажеш, числитися за колишнім чоловіком Дарини.

– Ах, ти про це. Ні, тепер мені все стало зрозуміло. Було двоє, стала одна. І мені ще за нього платитимуть протягом довгих років. І тому на роботу не треба ходити.

— Про що й мова. Тепер ти розумієш, яку радість я до тебе приніс до тебе?

“Взагалі-то, до мене в дім”.

– Тепер розумію, – сказав Василь.

— Відчуваєш, як жити добре стало?

— Відчуваю.

— Скажи, що ти щаслива людина.

— Я найщасливіша людина на планеті! – закричав Василь.

«Ні, ну з цим неподобством час кінчати, — вирішила Ніна. — Ніч, люди сплять, а вони тут розорилися».

Василь допивав і тому подавився від несподіванки, коли на кухню зайшла Ніна.

— Доброго дня, Ваня, — сказала вона.

— Привіт, Ніночко, — розгублено відповів Василь. — Хіба ти вдома? А ми й не знали.

— Святкуєте?

– Так це. Василь сказав, що ти на роботі. Ось ми й зібралися. Давно не бачилися.

— А мене не покликали?

— Якби ми знали, Ніна, — сказав Іван, — ми б і тебе запросили, — він суворо подивився на Василя. — Що це, Вася? Дружина вдома, а ти? Навіть не запросив її?

— Сідай з нами, Ніночко, — запропонував Василь. — Ось рибка, салат.

– Іншим разом, – відмовилася Ніна. — Сьогодні мені не до салатів. Голова паморочиться, і взагалі. Коротше, я чого зайшла. Ви тихіше тут. Ніч. Люди сплять.

— Так, Ніна, — сказав Іван. – Ми тихо.

Ніна вже повернулася, щоб піти, але зупинилася, згадавши, що не сказала головне.

– Забула сказати.

— Так, Ніночка. Ми почули тебе.

— Вранці, Вася, збереш свої речі і зникнеш назавжди. Зрозумів?

– Все зрозумів, Ніна. Зникну.

— Щось я ще хотіла? Ах так. Чоловікові Дарини я скажу, що дитина, на яку вона чекає, не від нього. За це також не переживайте.

— Не хвилюватимемося, — сказав Василь. — Щось ще, Ніночко?

– Так, – Ніна трохи подумала. — Щодо наших із тобою дітей. Може, вони й не твої, Вася, мені зараз важко сказати. Але в будь-якому разі аліменти на них тобі платити доведеться.

– Як скажеш.

— І жодної експертизи я не збираюся робити.

– Я зрозумів. Не збираєшся.

— А ще, Вася, передай Дарині, що нічого вона забрати у свого чоловіка не зможе.

– Це ще чому? – обурився Василь.

— Тому що все їхнє майно, набуте у шлюбі, оформлене на її свекруху.

Ніна пішла. Василь глянув на Івана. Іван слабо посміхнувся, покрутив головою, показав пальцем на двері, за якими зникла Ніна, і знизав плечима. Обом хотілося плакати, і обидва ледве стримувалися

— Допоможеш мені зібрати речі, друже? — спитав Василь.

— Звісно, ​​допоможу, — відповів Іван. — Інакше навіщо взагалі потрібні друзі. Правильно, Вася?

– Правильно, Ваня.

А після цього вони вже не могли стримувати сліз. І їхній плач розбудив Ніну. Якийсь час вона не могла зрозуміти, що за звуки лунають із кухні.