Ніколи не розуміла сина, але дуже щаслива, що не перешкодила йому жити своїм життям

З раннього дитинства син захоплювався фотографіями та відеозйомкою. Всі свої кишенькові гроші він витрачав на покупку нового обладнання, а весь вільний час сидів за комп’ютером.

Коли Назар закінчив школу, то категорично відмовився вступати у ВНЗ. Син заявив, що вже пройшов декілька курсів, а через пів року, коли йому виповниться 18, поїде в столицю на роботу. Нам це не сподобалось, але син вперся, що це його життя, а в університеті він і так вчитись не буде і в нього вже є підробіток.

Ми з чоловіком змирились, хоча зовсім не розуміли його. Син поїхав в столицю, а вже через 3 місяці почав нам з чоловіком перераховувати гроші. Він часто дзвонив, приїжджав тільки на свята.  Коли Назару було 21, він приїхав до нас на новенькому тойота прадо і зі словами “Дякую, що дозволити жити своїм життям та вірили в мене!” подарував його нам.

Пройшло ще 4 роки, в Назара своя квартира в столиці, хороша машина. Він приїхав до нас в гості і ми разом зайшли з сином в магазин. Син сказав, щоб ми брали все, що тільки хочемо і не дивились на ціну. Я вирішила не розмінюватися на дрібниці: взяла візок і погодилася ні в чому собі не відмовляти.

У магазині син зустрів свого однокласника, з яким не бачився років десять. Поки ми з чоловіком закидали товар у візок, вони розговорилися у стилі: «Де ти, як ти?».

– А ти все своєї дурницями займаєшся? Ролики знімаєш та фотографії обробляєш? – поцікавився у сина однокласник, який виглядав досить убого. – Кидав би ти цю справу та йшов до нас. Я на будівництві по 700 грн  в день заробляю.

Хлопець говорив це дуже гордо і показав своє фото, де він приймає бетон. Наш син, який тільки податків за місяць заплатив близько 20 тисяч, кивав у відповідь і обіцяв подумати, заради поваги.

Так часто в житті буває:  ми часто нічого не знаємо про людину і робимо висновки тільки по своїх якихось стереотипах або тому, що нам так здається.