“Ні один нормальний мужик не підтримуватиме захоплення баби!”, – кричав мені слідом колишній, коли я вирішила від нього піти

Яка ж я раніше була сліпа! Мабуть, такі метаморфози відбуваються з людиною, коли вона закохана. Але, хвала всім Богам, що мої очі на те, що відбувається, все ж таки відкрилися. Адже в нашій країні море жінок так і проживає своє життя в сірих, безрадісних буднях.

Із Ярославом ми познайомилися на корпоративі на честь Нового року. Це сталося рівно три роки тому. До того вечора ми з ним ніколи не бачилися. Наша фірма має кілька філій у місті і генеральний директор зазвичай влаштовує одне велике свято для всіх.

Я взагалі не прихильниця службових романів, але ми з Ярославом працювали в різних кінцях міста, так що наш зв’язок зовсім не впливав на нашу роботу. Навіть навпаки, було іноді приємно поділитися проблемами з людиною, котра повністю в темі і розуміє тебе з півслова.

Все якось так швидко закрутилося, що за кілька місяців ми вже стали жити разом. Можу чесно зізнатися, що не все в побуті мене повністю влаштовувало. Ярослав виявився з тих «господарів життя», які вважають, що жінка має повністю його обслуговувати у всьому.

У його голові панував патріархат, а значить, велика частка справ по дому була для нього принизлива. Готувати, прати, прибирати – це все бабські заняття, недостойні справжнього чоловіка.

Це зараз мені очевидно, що треба було тоді ще Ярослава гнати мокрою ганчіркою за його погляди. Але тоді, повторюся, я була закохана і, як заворожена, після роботи бігла додому, щоб почати готувати для свого чоловіка щось смачненьке, сподіваючись його ще й порадувати.

Все це навіть було мені на радість. Але Ярослав почав і далі насаджувати свої погляди. Справа в тому, що я з дитинства захоплююсь фотографією. Це батько мені ще прищепив цю пристрасть. Він теж, колись у дитинстві, серйозно захопився фотографією і навіть відвідував спеціалізований гурток.

Адже раніше це було справжнє таїнство. Щоб побачити знімок, треба було закритися в коморі і в темряві, при червоній лампі, занурювати фотопапір у ванни з реагентами.

Якій дитині це не сподобалося б? До того ж, коли з тобою твій улюблений тато. Ось і я тоді теж “заразилася” цією пристрастю від нього. Зараз уже часи звичайно не ті, не треба годинами чаклувати, щоб побачити результат свого фотополювання.

Але фотографія для мене так і залишилася улюбленим захопленням. А ось у Ярослава – натура зовсім далека від прекрасного. Такий вид мистецтва йому не зрозумілий, адже від нього ж ніякої користі.

А те, що я отримую від цього справжню насолоду, було для нього вкрай неприйнятним. Мабуть, він мав бути єдиною радістю в моєму сумному житті.

Коли ми йшли з ним гуляти, і я помічала гарну квітку чи павутинку на дереві, зупинялася, щоб сфотографувати (а я так роблю все своє життя!) він починав сипати уїдливими коментарями:

“Ну звичайно! Знову! Звичайно, ми не можемо просто пройти повз! Обов’язково треба сфотографувати це убожество? Та в тебе в телефоні цих листочків уже мільйон!».

Самі розумієте, яке тут може бути натхнення? Та й настрій, псувався на раз. Але найприкріше мені стало, коли до своїх звичайних коментарів він почав додавати, що ніколи не дозволить мені купити професійну камеру.

Це тоді була моя мрія. Нехай навіть не професійну, а хоча б напівпрофесійну. Адже у людини має бути якийсь промінчик щастя, хобі, улюблене заняття.

І нехай воно не приносить доходу, зате воно приносить моральне задоволення і радість. Ярослав же вважав, що якщо дозволить купити мені професійну техніку, то я «кину його і перестану за ним доглядати»!

Ось саме на цій фразі у мене тоді й розплющились очі. Це що виходить, це і є моє призначення в житті? Доглядати якогось мужика? Він смертельно невиліковно хворий? Так ні. Просто зі своїми тарганами в дуже розумній голові. Нині доля звільнила мене від цієї людини. А коли я йшла, то слідом він мені кричав, що ні один нормальний мужик не підтримуватиме захоплення баби.

Бо це шкодить її початковій функції: побуту, сім’ї, чоловікові та дітям. Але минуло кілька років. Я зустріла свого чоловіка. Він допомагає мені тягати об’єктиви і готовий стати о п’ятій ранку, щоб відвезти мене сфотографувати сонце, що сходить, на інший кінець регіону.

Може зупинитися на трасі тільки заради того, щоб я сфотографувала гарну хмару. Якщо в даний момент хтось сумнівається, чи варто піти від людини, яка так поводиться з вами, я чітко можу сказати, що варто. Головне знайти свою людину, яка підтримуватиме вас.