Незадовго до весілля мій наречений утік від мене. Незабаром я отримала від нього листа
Прокинувшись одного чудового ранку, поняття не мала, що до обіду мій наречений зникне з горизонту. Тим більше, що то був день річниці нашої зустрічі. Він просто пішов. Добровільно. Без попередження. Без розмов. Нічого. Просто був чоловік, а потім пішов.
Навіть після тижневого мовчання я все ще сподівалася, що мій наречений одумається і повернеться. Зрештою, весілля було заплановано через кілька місяців. У відносинах не було серйозних проблем. Ми навіть кілька разів відвідували консультанта з відносин – щоб менше нервувати перед весіллям.
Наскільки я була в курсі – ми були щасливі. Тому, коли він надіслав мені повідомлення, що скасовує весілля, я була в шоці. Тож несподівано і в такий спосіб закінчити наші стосунки? Невже я не заслужила хоча б розмови віч-на-віч, якихось пояснень?
Весь наступний місяць пройшов у спробах знайти сенс у цій події, яка буквально змінила перебіг життя. Довелося самостійно повідомляти близьких та друзів про те, що весілля не відбудеться, відповідати на запитання, приймати співчуття. Ще за місяць надійшов новий лист. У ньому він писав:
«Дякую, що перевезла мої речі…» Наче це я мріяла почути. І додав: “Мені дуже сумно і я жалкую”.
Невже внутрішній біль, розгубленість, які мучили мене, нарешті дісталися його душі? Можливо, він думав, що вийде із ситуації неушкодженим. Але ж так не буває, коли чиниш з кимось подібним чином. Це все одно, що підірвати бомбу і спробувати заховатися за деревом.
Тільки тоді я зрозуміла, що це остаточний розрив відносин. Три роки знайомства, спільні плани на решту життя. І ось чим це завершилося – два коротенькі листи. Що я прогавила? Звісно, оточуючі ставили багато запитань. Може були якісь ознаки? Як ти могла їх проігнорувати? У тебе все гаразд?
Вони питали з метою допомогти, але насправді не так підтримували, скільки змушували відчувати провину. Відповідати боляче, бо це знову і знову переносило мене в той день, коли світ звалився навколо. Ну от і все…
Щодо наявності ознак майбутньої катастрофи – більшість людей запитують про це, щоб заспокоїти власні страхи. Насправді вони хочуть запитати ось про що: «Чи можливо, що і для мене кохання виявиться таким жорстоким?»
Вони прагнуть у відповідь почути міркування про те, що я сама винна. Так чи інакше, накликала на себе такий результат. А оточуючі можуть продовжувати вірити у щасливі фінали. Де наречена у білому вислуховує клятви у вічній відданості. Голуби приносять обручки, всі навколо плачуть, радість до кінця спільного життя.
Насправді дзвіночки були. Сварка, після якої він ігнорував мене всю ніч. Коли я повідомила про те, що нарешті знайшла сукню своєї мрії, у відповідь почула лише стримане: «Добре».
Він ніколи не вибачався, навіть якщо точно знав, що завдав болю. Гордість не дозволяла визнати свої помилки – адже чоловік за визначенням має бути сильнішим, важливішим, кращим. Відмовляв мені у знаках своєї уваги, якщо я не робила те, що він хотів.
Це небажання публічно брати він зобов’язання («ми й так живемо разом, навіщо потрібні ці формальності?») мало насторожити. Всі ці невеликі шматочки постійної зради зрештою склалися у вагомий аргумент. А я думала, що просто йду на компроміс, виділяю місце для іншої людини, з якою тепер живу. Насправді, це були пальці, які поступово складалися в кулак.
Озираючись назад, я розумію, що була запрограмована. Ми всі хочемо, щоб нас полюбили та прийняли. Щоби нас вважали обраними. Належати комусь чи чомусь, що більше і важливіше за нас самих. Тому ототожнення себе з «нареченою» є критично важливим для багатьох жінок.
Обручка – фізичний знак самооцінки. Символ того, що вчорашня вільна красуня зробила щось по-справжньому важливе і правильне. Вона дійсно обрана, бо змогла отримати прихильність чоловіка. І тепер стане повноправною дружиною.
Але чому б просто не радіти з того, ким я є? Людиною, здатною на кохання. Самодостатня особистість. Нехай без обручки і без чоловіка. Все одно в мене залишилася найважливіша людина – я сама.
Скиньте свої рожеві окуляри та прийміть себе. Лише так можна стати щасливою.
Були й добрі часи. Саме ці короткі моменти змушували мене скучати за ним. Але я прощаю себе за це. Можливо, колись знову втрачу голову – адже я жива людина. Помилки – частина життя. Головне – отримувати з них уроки.
Я можу купити собі торт і насолоджуватися ним, хоч він і не весільний. Не хвилююся через те, що була недостатньо хороша для свого колишнього. Він мав право піти, мені не треба за це виправдовуватись. І навіть знати причину. Я приймаю себе. Наново зведу багаття і зможу підтримувати в ньому вогонь кохання.