Невістка ще не встигла з свекрухою познайомитися, а вже зажадала, щоб вона квартиру їй звільнила. Але в свекрухи були свої умови

– Ти поговорив зі своєю мамою? — запитала студентка другого курсу свого викладача, за якого вона збирається виходити заміж. — Сказав, що скоро одружишся?

– Ще ні, – відповів він. – Не було коли.

— Про що ти думаєш? – здивувалася вона. — Через два місяці весілля, а твоя мама ще не знає, що ти одружишся? А їй доведеться виїхати і залишити всю квартиру нам. Ти зовсім про матір не думаєш? До речі, а їй є куди поїхати? Втім, не має значення. Якщо ні, значить, купить собі щось. Вона – жінка небідна. А в нас усе життя попереду. Ми маємо про себе думати. Сьогодні поговориш із нею?

– Боюся, – відповів він. – Давай краще ти. Завтра вдень заїдь до нас. Коли мене не буде. Я тобі телефон залишу. Подзвониш і сама домовишся про зустріч. Бо мені боязко щось.

– Гаразд, – погодилася вона.

І вранці наступного дня, під час сніданку, Іван сказав мамі, що, мабуть, він незабаром одружиться

— Нарешті, — зраділа Валентина Вікторівна. — Бо я вже й не сподівалася. Думала, що не доживу до цього щасливого дня.

Іван з подивом подивився на маму, похитав головою, зробив собі ще один бутерброд, налив ще каву з молоком і продовжив розмову.

— Чого це не доживеш, — спитав він, — інші доживають, а ти що? Гірша чи що?

— Так, так воно так, — погодилася Валентина Вікторівна. — Не гіршеа звісно. Але як згадаю, що мені вже шістдесят п’ять, а тобі сорок тривожно стає.

— Ну, значить, можеш більше не турбуватися, — впевнено сказав Іван. — Ми заяву подали. За два місяці весілля.

– А хто вона?

— Наталкою звуть. Студентка моя. Дев’ятнадцять років. На другому курсі навчається. Розумна! Не за роками.

— А коли ти познайомиш нас?

— Сьогодні й познайомитеся. Вона вдень до нас зайде. Ну, мамо, я побіг. Запізнююсь уже. Вона тобі за годину перед приходом зателефонує. Я дав їй твій телефонний номер. Тільки дуже тебе прошу, будь з нею лагідніою. Вона дуже добра. Але вссього боїться. На неї навіть якщо трохи підвищиш голос, вона відразу засмучується.

«Добре було б,— думала вона,— якби він одружився і з’їхав кудись. Я так втомилася від його неодруженого життя. Жодного спокою. Живу, як на вулкані. Готова до всього. Недім, а прохідний двір якийсь. Кого тут тільки не буває. І так цілими днями. І зрозуміло, чому.

Адже він єдиний серед своїх друзів, хто досі не одружений. Ось вони й користуються. Мало того, що самі чи не щодня в гості до нас ходять, то ще й приводять із собою, не зрозумій кого. Ночувати залишаються. Невже це закінчиться. Невже я зможу пожити в тиші та спокої? Дай Бог. Навіть не віриться”.

— Все буде добре, синку. Не хвилюйся.

“Зроблю все, – думала вона, – щоб ти одружився”.

Іван пішов. А через деякий час зателефонувала Наталя і сказала, о котрій на неї чекати.

— Добрий день, Наталочко, — ласкаво зустрічала гостю Валентина Вікторівна.

— Добрий день, — сухо відповіла Наталя, знімаючи пальто і з цікавістю оглядаючи передпокій. — Це, значить, тут жити? Зрозуміло. Ну що ж. Подивимося, подивимось.

– Ви голодна? — ласкаво спитала господиня. — У мене вже готовий обід.

— Не до їжі мені, Валентино Вікторівно. Не до їжі. Давайте прямо до діла.

– До справи? Якої справи?

— Спершу поглянемо на квартиру, — сказала Наталя. — А потім розмоаи у мене буде з Вами. Серйозна.

Вона подивилася на годинник.

— За годину, сподіваюся, впораємось, — сказала вона. – У мене сьогодні ще дві важливі зустрічі. Але! Ближче до справи. Показуйте, що тут у вас.

— Де тут у нас що? Я не зрозуміла?

Але Наталя вже не слухала. Вона впевнена пішла оглядати своє майбутнє житло.

— У вас чотири кімнати? — спитала вона.

– Чотири.

— Іван казав, що загальна площа десь метрів під сто? Правильно?

— Вісімдесять девʼять, — уточнила Валентина Вікторівна.

Наталя здивовано підняла брови та посміхнулася.

— Без неприємних сюрпризів не могли обійтися? Так? — спитала вона. — Цікаво, що буде далі? Гаразд. Йдемо далі. Це що за двері? А де кухня?

– Там.

— Ось це ви і називаєте кухнею? Ну що ж. Виявляється, і таке буває. Буду знати.

За двадцять хвилин огляд закінчився.

— Ну що я можу сказати, — сумно сказала Наталя. — Варіант хороший, але… На жаль. Не зовсім те, про що я мріяла своє життя. Потрібний великий ремонт. Із хорошого лише те, що вона — у центрі. І метро поряд. Але… Самі розумієте, жити за таких умов я не зможу. Крім того, кілька вікон виходять на гамірний проспект. А вашому синові вже сорок? Я не помиляюсь?

— Не помилилися, — розгублено відповіла Валентина Вікторівна.

—В дев’ятнадцять вийти заміж за сорокарічного — це ризик. Ви згодні?

Валентина Вікторівна мовчки знизала плечима.

– Але! – продовжувала Наталя впевненим голосом. — Ви не впадайте у відчай. Не все так погано, як воно здається на перший погляд. І з будь-якого, навіть дуже важкого становища, завжди можна знайти вихід. Правильно?

– Я вас не розумію.

— А чого тут не зрозуміти, люба Валентино Вікторівно. На мою думку, все дуже навіть ясно. Ні?

– Не розумію.

Наталя посміхнулася.

– Не розуміє, – весело промовила вона. — А Ви смішна.

Наталя подивилася на годинник і стала серйозною.

— Так і бути, — суворо сказала вона, — я стану вашою невісткою, але маю умову.

– Умова?

— Відразу після нашого з Іваном весілля Ви зникнете звідси. Назавжди. Домовились?

– Куди зникну?

— Та куди хочете. На іншу квартиру, наприклад.

— Але я не маю іншої.

— То купуйте! — грізно відповіла Наталя. — Адже гроші у Вас є. Іван казав, що вам від чоловіка дістався дуже великий капітал.

Наталя посміхнулася. Валентина Вікторівна мовчала, бо не знала, що сказати. Розмова виявилася надто вже для неї незрозумілою. Їй навіть здалося колись, що це все несерйозно. Розіграш. Вона навіть подумала, що це, мабуть, такі жарти зараз у молоді.

«Те, що відбувається, не може бути правдою, — думала вона, — нормальні люди так не поводяться. Не розмовляють так нормальні люди! І це навіть не нахабство, не хамство, ні. Це щось таке, що пояснити неможливо».

— Напевно, я здаюся вам надто зухвалою, так? — весело спитала Наталя. — Думаєте, що я спеціально так поводжуся, щоб посваритися з Вами? Нічого подібного. Я ж не змія якась. Я добра, мила, чуйна і так далі. Іван, я впевнена, сказав Вам уже про це. І я справді така.

Але при цьому дуже чесна. Ось, що думаю, те й говорю. За це Ваш син і полюбив мене. Ну, звісно, ​​не лише за це. Але… за це, зокрема. Ви розумієте?

– Я нічого не розумію.

— Я чекаю від нього дитину, — сказала Наталя. — І якщо Ви не виконаєте мою умову, я не стану його дружиною. Стану одна ростити дитину, але зіпсую Іванові життя. Про наукову кар’єру йому тоді точно доведеться забути. Я її зламаю. І його з ганьбою виженуть із інституту. Ви цього хочете?

– А про своє життя Ви не думаєте? Одна з дитиною? У вашому віці.

– За мене не турбуйтеся. Знайду собі молодшого і багатшого.

— Ви не бажаєте жити зі мною? Я правильно зрозуміла?

– В ціль! Я сама прожила все життя у сім’ї, де всім заправляє моя бабуся. Мама мого тата. Ви жили колись у такій сімʼї? Коли невдоволена всім свекруха псує нерви не тільки своїй невістці, але заразом і своєму синові. Ви жили в таких умовах?

– Ні. У моєї мами була хороша свекруха.

— Хороша свекруха? Це що, жарт такий?

— Чому жарт?

— Бо хороших свекрух не буває, навіть у казках. А Ви кажете.

– Чому не буває?

— Бо свекрухи не змінюються. Закон природи такий. Валентино Вікторівно, зрозумійте мене правильно, особисто проти Вас я нічого не маю. Але, як моя свекруха, Ви ворог мені. Так що не ображайтеся на прямоту.

Наталя знову подивилася на годинник.

– Гаразд, – тихо сказала вона. – Мені пора. Моя умова Вам відома. Думайте. На все про все у Вас є два місяці. Як Ви, мабуть, уже зрозуміли, я не нав’язуюсь. Згодні – добре. Якщо ні — ну й добре.

Наталя вже взялася за ручку дверей, щоб вийти, але тихий голос Валентини Вікторівни зупинив її.

– А мою умову почути не хочете? — спитала вона.

Наталя обернулася.

– Що таке? – сказала вона. – Ви це зараз серйозно?

Валентина Вікторівна мовчки кивнула головою. Наталя посміхнулася.

— Слухайте, Валентино Вікторівно, — ніжним голосом сказала вона. — Ви, здається, не розумієте, що умови тут я ставлю, а не Ви. Це я чекаю на дитину і можу зіпсувати Вашому синові життя. Це мені нема чого втрачати, тому що з моєю зовнішністю я в дівках не засиджуся. Це я…

— Знайшли чим лякати, — сказала Валентина Вікторівна. — Дитину вона чекає. Теж — незбагнення. А до речі. Я не зрозуміла, як Ви збираєтесь моєму синові життя псувати?

Наталя посміхнулася.

— Та ця справа не хитра. По перше…

— Стривай. Не поспішай. Адже я чомусь питаю. Адже до тебе були вже такі, які йому життя збиралися зіпсувати.Інна та Яна. Перша – одинадцять років тому, а друга – п’ять. Тільки нічого не вийшло. І синочок мій уже дві дисертації з того часу захистив. А також, як і ти, на дитину чекали, умови ставили. Були впевнені, що заміж за молодих і багатих вийдуть.

– І що? – запитала Наталя.

— І нічого, — відповіла Валентина Вікторівна. — Моєму онукові вже десять років, а онуці нещодавно виповнилося чотири роки. А їхні мами так і досі не одружені.

— Хочете сказати, що Іван має двох дітей уже?

– Хочу.

— Тобто… Як це… А чому Іван мені нічого про це не казав?

– Не знаю. Може сюрприз хотів зробити. Тож, виходячи з минулого досвіду, роблю висновок. Якщо він на Вас не одружиться найближчим часом, то не одружиться ніколи.

А щодо Вашої дитини взагалі все просто. Він її визнає і аліменти платитиме. Щодо цього можете не сумніватися. І навряд чи цим Ви життя йому зіпсуєте. Адже він не на зарплату живе. А на мої гроші. Які, як Ви правильно змітили, мені від чоловіка дісталися. Розумію?

— Розумію. У такому разі, я, мабуть, погоджуюся і без умов вийти за Вашого сина.

— Знову Ви поспішайте. До чого тут Ваші умови. Умови тут я ставлю.

– Слухаю вас.

— Ви не бажаєте зі мною жити? Я правильно розумію?

– Не бажаю.

– Чудово. І я теж не горю великим бажанням жити з Вами. Я росла в сім’ї, де всім заправляла невістка. То була моя рідна мама. Ви жили колись у такій сімʼї? Коли невдоволена всім невістка псує нерви не тільки своєї свекрухи, але заразом і своєму чоловікові, і своїй дочці. Чи жили в таких умовах?

– Ні. Моя мама була хороша невістка.

— Хороша невістка? Ваша мама? Це що, жарт такий?

— Чому жарт?

— Бо добрих невісток не буває, навіть у казках. А Ви кажете.

– Чому не буває?

— Тому що невістки не змінюються. І хоча особисто Ви мені нічого поганого поки не зробили, і я нічого проти Вас не маю, але… Самі розумієте, Наталю, я тут ні до чого. Закон природи такий. Станете невісткою і почнете.

– Почну? Що?

— Життя мені псувати, що ви ще можете. Адже іншого і не вмієте.

– Я? Псувати Вам життя? Як?

— А тут багато розуму не потрібне. Знайдете як, коли станете невісткою. З Вашою фантазією і прагненням говорити правду.

— Але, — спробувала заперечити Наталя.

— Без «але», — сказала Валентина Вікторівна і подивилася на годинник. — Слухайте мою умову. Я стану Вашою свекрухою, Наталю, але відразу після весілля Іван звідси з’їжджає.

— А як я вийду за Івана, і ми тут житимемо?

— Тоді я цю квартиру продам. Вона моя. У спадок дісталася.

— А куди йому їхати? Адже в нього немає нічого більше?

— То хай купує! — грізно відповіла Валентина Вікторівна. — Гроші має. На двокімнатну квартиру в спальному районі вистачить.

— А ви не забули, що вашому синові вже сорок. Ще трохи і він уже нікому не потрібний буде.

— Я думаю, якщо протягом року він на Вас не одружиться, то у нього з’явиться інша. І знову з другого курсу.

– Чому знову?

— А я не сказала?

– Ні.

— Адже Янна та Інна теж колись були другокурсницями.

— Вони були студентками? Як і я?

– Як і ви. До речі, окрім них, були й інші, але ті без дітей намагалися ставити умови. Отже, дивіться. Ще трохи… і умови ставитиме інша. Я знаю що говорю. Все це я вже неодноразово проходила.

— Що Ви порадите, Валентино Вікторівно?

— Не викаблучуйтеся і погоджуйтесь на мої умови.

Наталя мовчала.

— Гаразд, — тихо сказала Валентина Вікторівна. – Вам час. Свою умову я сказала. Думайте. На все про все у Вас є два місяці.

— Нема чого тут думати, — відповіла Наталя. – Все і так ясно. Я приймаю Вашу умову.

— От і добре, — зраділа Валентина Вікторівна. — Обідати бумемо?

– Будемо. Треба тільки тепер подумати, як Іванові сказати, що одразу після весілля ми переїжджаємо.

— А це ми з тобою зараз і придумаємо.

І майбутня свекруха повела свою майбутню невістку на кухню.

«Що не робиться, все на краще, — думав Іван. — Адже невдовзі новий навчальний рік. Нові другокурсниці. Якщо що, то можна в мами сховатися від дружини. А двушку мама, звичайно, на себе оформить. І правильно. Так безпечніше. Тому що Наталя — дівка вульгарна. А у разі розлучення – на мамину нерухомість вона точно претендувати не зможе».