Невдячні діти відмовились від неї…
Марія Михайлівна сиділа на кухні і зі сльозами на очах пила свій холодний ромашковий чай. Її серце розривалось від болю і образи. Сьогодні найгірший день в її житті – від неї відмовився єдиний син.
Залишитися нікому не потрібною в 55 років не побажаєш навіть ворогу. Вона сиділа, плакала і згадувала: як син сказав своє перше слово, його перші кроки, перший ранок в дитячому саду. Перший клас, випускний. Згадала той день, коли її дорослий син прийшов з армії. З якою гордістю сів за кермо першого автомобіля. І одружився…
Саме з цього моменту все пішло не так. День одруження сина став початком кінця. Він став приїжджати все рідше і рідше. Згодом став проти щоденних візитів матері в його дім. Марія Михайлівна знала- це все її рук робота. Ця зарозуміла егоістична дівка легко і безцеремонно зруйнувала їх з сином тихе розмірене життя. Адже саме з її появою такий ласкавий і слухняний юнак перестав слухати поради своєї матері, яка краще знає що і як варто робити.
Невдячна невістка ніколи не цінувала її допомогу: навіщо купувати нову коляску і новий одяг для дитини яка скоро з’явиться на світ. Марія Михайлівна прекрасна і дбайлива господиня ніколи не викидає хороші речі, все, що потрібно дитині, вона з радістю віддасть, адже не дарма берегла все стільки років.
Коли народився внук, Марія Михайлівна була майже на сьомому небі від щастя. Майже, тому що не таку матір для свого внука вона хотіла. Після пологів вона зібрала все необхідне для догляду за немовлям, включаючи себе, викликала вантажне таксі і поїхала доглядати за новонародженим.
Вони її вигнали. Безсовісні безсердечні люди тільки п’ять хвилин дали подивитися на п’ятиденного малюка, тільки сьогодні принесеного з пологового будинку. Марія Михайлівна не могла ні їсти, ні спати.
З думками, що вони угроблять дитинку, вона дзвонила кожні десять хвилин і питала: чи живий? І зі страхом в серці завмирала, чекаючи відповіді. Через тиждень вони перестали брати слухавку.
Коли хлопчикові виповнилося вісім місяців, на вулиці Марії Михайлівни нарешті настало свято. Її покликали посидіти з дитиною на цілих чотири години, поки молоді сходять в театр.
Як на крилах Марія Михайлівна полетіла до внука. Хлопчик здався їй маленьким і дуже худесеньким. -Не годують тебе, бідненького! – сплеснула вона руками жінка і відправилася на кухню варити нормальний прикорм. Не ці сурогати в банках для хворобливості дітей, а справжній супчик з зажарочкою.
Від душі нагодувавши дитину перетертим супом, хорошим, наваристим, Марія Михайлівна зі спокійною совістю прибрала на кухні сліди «бенкету» і сховала суп в холодильник. Дочекавшись молодих, наостанок прочитавши півгодинну лекцію по догляду за дітьми, Марія Михайлівна з чистою совістю пішла додому.
Марія Михайлівна на кухні пила ромашковий чай, коли пролунав телефонний дзвінок. Синочок дзвонить, дякувати буде, так би мовити матері, що без її порад і допомоги вони не можуть обійтись.
Радісно взявши трубку, Марія Михайлівна змінилася в обличчі. Як внук в лікарні в реанімації? Як отруєння? Що значить більше ніколи не приїжджати і не дзвонити? Та хіба це вона, Марія Михайлівна, в усьому винна? Це просто горе-невістка в антракті в буфеті наїлась чогось.
Зі сльозами пекучої образи на очах, з болем від зради і недовіри сина, Марія Михайлівна сиділа на кухні і пила свій холодний ромашковий чай.